Герберт Уеллс - Невидимець (збірка)

обличчя, — мовив Невидимець, звільняючи доктору рот. — Я — Невидимець. І це не дурня і не магія. Я справді Невидимець. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу вас кривдити, але якщо ви поводитиметеся, як неотесаний селюк, в мене не буде іншого виходу. Невже ви мене не пам’ятаєте, Кемпе? Я Грифін, з університетського коледжу?

— Дозвольте мені підвестися, — сказав Кемп. — Я нікуди не втечу. Просто дайте мені одну хвилину посидіти в тиші.

Він підвівся і помацав шию.

— Я — Грифін, з університетського коледжу, і я зробив себе невидимим. Я звичайна людина… людина, яку ви знали… але невидима.

— Грифін? — запитав Кемп.

— Грифін, — відповів Голос. — Студент, молодший від вас на кілька курсів, майже альбінос, заввишки шість футів, широкоплечий, із рожевувато-білим обличчям і червоними очима, здобув медаль із хімії.

— Я заплутався, — сказав Кемп. — Мій мозок бунтує. Що тут спільного з Грифіном?

— Я — Грифін.

Кемп замислився.

— Це жахливо, — сказав він. — Але що за чортівня має трапитися, щоб зробити людину невидимою?

— Тут ніякої чортівні. Досить нормальний і зрозумілий процес…

— Це жахливо! — вигукнув Кемп. — Як, заради Бога?..

— Так, це таки жахливо. Бо я поранений, і втомлений, і мені дуже боляче… Боже милосердний! Кемпе, ви ж чоловік. Прийміть це мужньо. Дайте мені трохи поїсти й випити і дозвольте отут присісти.

Кемп пильно дивився, як бинт рухається кімнатою, і побачив, як стілець потягнувся по підлозі й зупинився біля ліжка. Скрипнув, і сидіння десь на чверть дюйма опустилось. Кемп потер очі та знову помацав шию.

— Це навіть краще за привидів, — сказав він і безглуздо засміявся.

— Оце вже ліпше. Дякувати Богу, ви розумнішаєте!

— Або навпаки, — сказав Кемп і знову потер очі.

— Дайте мені трохи віскі. Я ледве живий.

— Мені так не здалося. Де ви? Якщо я встану, ми не зіткнемось? Ось! Гаразд. Віскі? Ось. Де я повинен його вам подати?

Стілець рипнув, і Кемп відчув, як склянку витягнули з його рук. Він не без зусилля відпустив її; його інстинкти повставали проти цього. Склянка зависла в повітрі на двадцять дюймів над краєм стільця. Кемп дивився на неї з безмежною розгубленістю.

— Це… це, мабуть, гіпноз. Ви навіяли мені, що невидимі.

— Нісенітниці, — сказав Голос.

— Це божевілля.

— Послухайте мене…

— Сьогодні вранці я остаточно довів, — почав Кемп, — що невидимість…

— Байдуже, щó ви там довели!.. Я вмираю з голоду, — сказав Голос, — і ніч досить прохолодна, як на людину без одягу.

— Їсти? — запитав Кемп.

Сама собою перехилилася склянка віскі.

— Так, — підтвердив Невидимець, поставивши склянку на стіл. — У вас є халат?

Кемп півголосом щось вигукнув. Підійшовши до шафи, він дістав звідти вицвілий халат, що колись був яскраво-червоного кольору.

— Оцей підійде? — запитав він. Халат тут-таки в нього забрали. На якусь мить халат повис у повітрі, чудно покрутився, потім став на повний зріст, поважно застібнув ґудзики і сів на стілець.

— Не завадили би ще підштаники, шкарпетки й кімнатні туфлі, — стисло сказав незримий. — І поїсти.

— Що зволите. Але такого божевілля я ще в житті не робив!

Кемп заповзявся висовувати шухляди, щоб дістати одяг, а потім спустився вниз пошукати щось їстівне у коморі. Повернувся він з холодними котлетами та хлібом, підсунув невеликий столик і поклав їжу перед гостем.

— Пусте, що ножів нема, — сказав відвідувач, і котлета повисла у повітрі. Було чути, як хтось кусає.

— Невидимець! — зронив Кемп і присів на стілець.

— Зазвичай, перш ніж їсти, я люблю одягнутися, — сказав Невидимець із повним ротом, жадібно поглинаючи їжу. — Яка дивна примха!

— Сподіваюся, з вашим зап’ястком усе гаразд, — сказав Кемп.

— О так, повірте, — сказав Невидимець.

— Найдивовижнішим є те…

— Саме так. Але мені дивно, що я поткнувся саме у ваш будинок, щоб дістати собі бинти. Моє перше везіння! У будь-якому разі сьогодні вночі я маю намір переночувати тут. Ви повинні це витримати! Мерзотна прикрість, що мою кров усюди видно, чи не так? Чималий згусток отам. Як бачу, вона стає видимою, коли гусне. Я змінив тільки живу тканину, і я невидимий, тільки поки живий… Я в будинку вже три години.

— Але як вам це вдалося? — почав Кемп роздратованим тоном. — Хай йому грець! Уся справа… з самого початку і до кінця… якась ірраціональна.

— Цілком раціональна, — сказав Невидимець. — Бездоганно раціональна.

Простягнувши руку, він узяв пляшку віскі. Кемп витріщався на халат, який поглинає їжу. Промінь світла від свічки, що проник у дірку від латки на правому плечі, утворив світлий трикутник під ребрами з лівого боку.

— Що це були за постріли? — запитав Кемп. — Як почалася стрілянина?

— Був там один бовдур… спершу начебто мій союзник… хай йому грець!.. Намагався вкрасти мої гроші, що він зрештою і зробив.

— Він також невидимий?

— Ні.

— І що далі?

— Можете принести мені ще щось поїсти, перш ніж я розповім вам про все? Я голодний… і мені болить. А ви хочете, щоб я вам тут історії розповідав!

Кемп підвівся.

— Ви взагалі не стріляли? — запитав він.

— Я — ні, — сказав відвідувач. — Якийсь телепень, якого я ніколи раніше не бачив, стріляв навмання. Багато хто налякався. Всі налякались, побачивши мене. Нехай ідуть до біса!.. Я ж кажу, Кемпе… їсти