Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

— Ми відвідуємо не тільки Норвегію, Індію — також.

Лижня вилася поміж густо порослими деревами. Інколи Аріель полегшував собі шлях і просто прослизав крізь стовбури. Якось він проплив крізь густий чагарник. Той чагарник був для нього, наче клоччя туману.

На останньому підйомі перед Вороновим пагорбом Сесілії довелося йти «ялинкою», щоби не ковзали лижі. Незабаром вони уже стояли на самісінькій вершині. Тут дерева не росли. Сесілія піднесла одну палку і показала на засніжений ландшафт, скупаний в блакитному місячному сяйві.

— Як я була маленькою, вірила, що оце — дах світу, — сказала вона. — А коли бабуся розповіла про Одіна, який сидить на високому троні й зорить за світом, я уявляла собі, що це саме тут. Ти, напевно, чув про його воронів?

Аріель кивнув:

— Гуґін і Мунін. Це означає «думка» і «розум».

— Бабуся теж так казала. Воронами, яких він посилав по світу, були його думка і розум.

Аріель знову кивнув, а тоді сказав щось досить дивне:

— Певно, пригадуєш, як ми розмовляли про «внутрішнє око», яке має кожна людина, однак найбільше значення воно має для сліпців. Воно теж складається з «розуму» та «думки». Гуґін і Мунін були ще внутрішнім оком Одіна.

Сесілія дивилася на нього широкими очима. Чому це не спадало їй на думку раніше?

А ангел Аріель продовжував:

— Бог — усезнаючий. Крім того, він може бути присутнім у багатьох місцях водночас. Одін не мав такої сили, зате у нього були ворони. Так він теж став майже всезнаючим.

Сесілія знову показала палкою на долину внизу.

— Бачиш усі ті обійстя? — запитала вона. — Майже в кожній хаті я когось знаю. Там, унизу, школа…

Біла стрічка, що в’ється по долині, — річка. Вона називається Леіра. Маріанна живе у жовтому будинку з іншого боку річки.

— Я знаю, Сесіліє.

— Унизу ліворуч видніються вогники села Клефти, а гора ген там називається Відьомською. Єссгейм в іншому напрямку.

— Усе це я знаю, — знову повторив Аріель.

— А там видніється наша стодола. З-за великої сосни зі світелками визирає крайчик нашого будинку. Вікно ліворуч на другому поверсі — то моя кімната.

— Через те вікно я проходив уже не раз, — сказав Аріель.

Він завис кілька сантиметрів над землею, щоб, доки вони розмовляли, бути на рівні Сесілиних очей. Його блакитно-зеленаві сапфірові оченята блистіли в місячному світлі.

— Якби ти зараз стояла біля вікна і дивилася на верхівку Воронового пагорба, то змогла би побачити нас на вершині. Тоді б ми тобі, мабуть, помахали руками.

Сесілія аж прикрила рота долонькою. Ну, хіба це не містика? Вона відчувала: щось тут не те, але не могла до кінця збагнути, що ж саме.

— Тато щохвилини може увійти до моєї кімнати подивитися, чи я сплю. Якщо він зараз прийде, то перелякається. «О, ні, — скаже. — Пташка вилетіла з гнізда».

— Хочеш, я подивлюся, чи він спить?

— А ти можеш?

Аріель зник, і Сесілія зосталася сама між небом і землею. На кілька секунд їй здалося, наче вона втратила брата-близнюка, та наступної миті він знову стояв поруч.

— Обоє сплять, — запевнив ангел. — Мама лежить, сховавши лице у ямці татового плеча. Будильник наставлено на пів на четверту.

Сесілія полегшено зітхнула:

— Як яскраво світить місяць!

— Це тому, що усе навколо темне. Коли світло світиться у повній темряві, не пропадає жоден промінчик.

— Але ж місяць, власне кажучи, посилає не своє світло, — докинула Сесілія. — Він віддзеркалює сонячні промені.

Аріель урочисто кивнув:

— Але й сонце не посилає своє світло. Воно — тільки дзеркало, що позичає сяйво у Бога.

— Справді?

— Не бійся, дурника з тебе не роблю.

— Я розумію… Просто ніколи не думала, що сонце позичає світло у Бога, так само, як місяць у сонця.

Вона сперлася на палиці й задивилася на сніг у долині. Коли знову глянула вгору, Аріель уже злетів вище і тепер витав просто перед нею.

— Ти також позичаєш своє сяйво у Бога, Сесіліє. Ти теж дзеркало Бога. Бо що ти без сонця а що сонце без Бога?

Сесілія усміхнулася:

— То й я є маленьким місяцем?

— І саме в цю мить осяваєш мене.

— Ти дивно оповідаєш. Усе звучить так урочисто, аж мені мурашки сипнули поза спину.

— Говорячи про небесну красу, не уникнути дрібки урочистості.

— То, може, розкажеш, нарешті, про небо?

— Я уже почав свою розповідь.

Він показав рукою на небесне склепіння. Місяць світив так ясно, що видно було лише кіль блідих зірочок.

— Перш за все мусиш збагнути, що ти уже на небі, — сказав він.

— І оце небо?

Ангел Аріель кивнув.

— А що ж іще? Земля — тільки маленька пилинка у безмірному небесному просторі.

— Ніколи про це так не думала.

— Це — Небесна Земля, Сесіліє. Райський сад, де живуть люди. Ангели живуть деінде.

— У всесвіті?

— Можливо, і у всесвіті, це не має значення.

Сесілія знову оперлася на лижні палиці й задивилася на сніг.

— Загадково, — мовила вона. — Як загадково.

Аріель глянув на неї з викликом.

— Як на мене, усе дуже просто.

Сесілія заперечно похитала головою.

— Мені зажди було цікаво, де ж знаходиться небо, — сказала вона. — Жоден з космонавтів не бачив ані сліду Бога чи ангелів.

— Але й ніхто з дослідників мозку не бачив ані сліду думки. Нікому з дослідників сновидінь не вдалося побачити сни інших