Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.

— У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.

— Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.

Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.

— Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.

— Можливо…

— Христина теж так сказала?

— Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.

— Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…

— Завтра й поговоримо.

— Мені скоро треба випробувати нові лижі. Ти обіцяла!

— Вони стоять наготові. Задзвониш у дзвоник, навіть якби тобі просто захотілося з кимось поговорити. Тато одразу ж прийде й сяде біля тебе.

— Не треба йому вставати.

— Але ж ми цього хочемо.

— Ви не злякаєтеся, почувши, як я розмовляю сама зі собою?

— А ти розмовляєш сама зі собою?

Сесілія знову глянула на маму:

— Не знаю.

Мама обняла доню і міцно пригорнула її до себе.

— Ти найкраща дівчинка на світі, — мовила вона. — Без тебе світ став би порожнім і пустельним.

Сесілія усміхнулася:

— Це було дуже урочисте «на добраніч».

Сесілія заснула майже тієї ж миті, як мама вийшла з кімнати. За якийсь час вона збудилася від теленькання по шибці. Розплющила очі і побачила за вікном личко Аріеля. У жовтому освітленні дерева в саду він нагадував золотого слов'янського ангела, малюнок якого вона якось бачила в «Ілюстрованій науці». А може, то був Ісус, Боже дитятко?

Він помахав їй рукою, ступив крізь вікно і опинився на підлозі перед письмовим столом. Шибка залишилася неушкодженою.

Сесілії аж очі розширилися від зачудування:

— Ніяк не збагну, як тобі це вдається.

Аріель підійшов ближче і сів на стілець. Добре, тато ще не прийшов.

— Це не так уже й важливо, — сказав він. — Нема про що говорити.

Сесілія сіла у ліжку, виклавши одну ногу поверх ковдри.

— Де ти був? — запитала вона.

— До тебе приходило так багато відвідувачів, — відповів ангел.

Сесілія кивнула:

— І тільки через те тебе так довго не було?

Аріель не відповів на її запитання.

— Місяць майже вповні, — вигукнув він. — У місячному сяйві засніжені околиці видно, як удень.

— Яка краса! Як би мені хотілося опинитися надворі і подивитися на місяць власними очима.

— А хіба ти не можеш?

— Я уже набагато здоровіша…

— От і чудово! Це ж так нудно весь час почуватися безсилим.

— Але чи мені дозволять?

Ангел Аріель злетів зі стільця і закружляв навколо лиж та саночок.

— Звичайно, дозволу від тата й мами на прогулянку серед ночі тобі не одержати.

— А від тебе?

Він таємничо кивнув. Сесілія одразу ж скинула з себе ковдру.

— Коли маєш дозвіл від небесного ангела, немає значення, що скажуть інші. До того ж усі сплять.

— Влаштуємо маленьку прогулянку. Але тобі слід тепло вдягнутися, аби ти не перетворилася на велику бурульку, м’ятну на смак.

Сесілія підвелася і наважилася опустити ноги на підлогу. Вона твердо стояла, і навіть голова нітрішки не паморочилася!

— Нині я випробую лижі, — мовила вона. За хвильку дівчинка уже стояла перед шафою з одягом. Ще на початку листопада Сесілія переконалася, що усі її зимові речі лежать на місці, на окремій полиці. Вона зняла зі себе нічну льолю, витягнула сорочку, рейтузи, светри, лижні штани та куртку, а ще шалик та шапку, рукавички і грубі шкарпетки. Невдовзі вона сиділа на краю ліжка і зашнуровувала лижні черевики. А коли вже була готова, глянула на Аріеля:

— Понеси мені, будь ласка, лижі.

Вони вийшли в коридор і тихенько спустилися сходами на перший поверх. Сесілія відчинила вхідні двері і, пропустивши вперед Аріеля з лижами, знову обережно зачинила їх за собою.

Вони минули стодолу. Звідти крутий схил збігав до потічка та смерекового лісу. Сесілія защіпнула кріплення і зафіксувала на зап’ястях петельки палок. Місячне сяйво відкидало на сніг їхні чіткі тіні.

— Я спробую спуститися з гори, — сказала Сесілія. — А ти біжи за мною. Я так давно чекала на цю мить.

І вона рушила вниз схилом. Але ангел Аріель не біг підстрибом, а летів собі у повітрі обіч неї.

— Ми летимо разом, — сказав він. — От тільки я зовсім нічого не відчуваю.

— Розкішної — кричала Сесілія. — Ангельська розкіш!

У самому низу спуску Сесілія впала у пухкий сніг, і вони обоє розсміялися.

Вона підвелася і показала рукою на смерековий ліс:

— Лісом проходить чудова лижня до Воронового пагорба, а звідти відкривається панорама всієї долини.

Якусь мить ангел наче міряв її поглядом, але тільки мить:

— Подужаєш дійти туди?

Дівчинка одразу ж рушила вперед.

— Я чуюся дужою, ніби віл! — тішилася вона.

Сесілія стала в глибоку лижню, а Аріель метушився навколо неї, наче песик під час недільної прогулянки по лісі — залітав то праворуч, то ліворуч. Час від часу навіть чеберяв ніжками.

— Тобі не холодно босоніж на снігу? — запитала дівчинка.

Ангел зітхнув:

— Може, не будемо починати усе спочатку?

Сесілія засміялася:

— Просто холодно дивитися на тебе. Бувають такі факіри, яким настільки вдається приглушити усі свої відчуття, що їх не бере ні мороз, ні вогонь. А ще вони можуть спати на дошці з цвяхами.

Аріель