Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

І вся приємна розмова раптом здалася зайвою.

А Стенсльовський спокійно розповідав Яринці, як він тричі намагався втекти з отаких самих лабораторій і як з того нічого не виходило. Одного разу він уже зовсім був утік, але його важко поранили і знову повернули назад.

— Чого ж ви тікали? Вам же добре платять, — глузливо спитав Волох.

Стенсльовський повернувся до нього величним рухом невизнаного короля.

— Владислав Стенсльовський міг бути на весь світ відомим інженером, — сказав він, — зараз я не маю свого імені. Мої роботи друкуються під чужими іменами. Тепер ви можете зрозуміти, чому я тікав?

Волох не відповів нічого.

Стенсльовський глянув на годинника і сказав, пробачаючись:

— Даруйте. В мене до обіду мусить бути побачення з шефом. Треба домовитися про порядок завтрашньої роботи.

Він повернувся і не поспішаючи вийшов з вітальні. Волох коротко сплюнув йому вслід:

— Падлюка!

Юрій промовчав.

— А що він — справді інженер? — запитав Волох. Після розмови Юрій вже був цілком переконаний, що Стенсльовський дійсно інженер. Волох хвилину подумав і заспокоївся.

— Тоді все ясно, — сказав він, — цей тип просто продався за гроші і чесно працює. А втекти звідси — він каже — трудно. Ох, і нудьги ж нагнав.

Волох підійшов до акваріума і став кидати маленькі шматочки їжі в воду. Біля кожної крихітки утворювався цілий вир різноколірних риб'ячих тіл.

Останні слова Волоха особливо сильно відбилися в думках Крайнєва.

Нудьга. Справді, Стенсльовський приніс повну безнадійність. Тепер вона жодної хвилини не давала опокою.

А що коли все це тільки ланки одного величезного ланцюга — музика, потім цей інженер як принада до роботи. Хто знає, що мусить бути далі.

З якогось уцілілого гучномовця донісся голос Дорна. Він запрошував обідати. Без розмов вони перейшли у вітальню.

Аеродром заливала прозора тепла сутінь. Був кінець літа, коли сонце останнім промінням намагається зігріти вже холодіюче тіло землі. За день асфальт нагрівався, і ввечері в асфальтово-бетонній коробці аеродрому було тепло. Десь далеко за невидимим горизонтом сідало сонце, його довгі косі промені ще видно було на високих хмаринах.

Юрій ішов попід стіною. Вже не вперше робив він цю прогулянку. Він знав тут усе до найменшої дрібниці.

Сьогодні за обідом вперше подавали вино. Воно зробило думки особливо виразними, майже болючими, І водночас ніби спиралися найгостріші грані і думалося спокій піше.

Крайнєв відійшов од стіни і пішов через аеродром. Він ішов просто на вогні будинку. Тоскне курликання притягне його увагу. Він прислухався. Десь, зовсім невисоко, летіли на південь перші журавлі. Крайнєв довго шукав їх на фоні потемнілого неба. Журавлі пролітали зовсім низько. Навіть чути було тихий свист повітря, розрізуваного крилами.

Курликання помалу віддалялося. Журавлі пролетіли. Крайнєву так і не вдалося їх побачити.

Він знову пішов просто на вогні будинку. Здавалося, ніби великі освітлені вікна висять, тримаючись тільки на темряві. Поруч з будинком з'явилася велика темно-червона зоря. Старий Марс дивився на землю кривавим оком.

Тільки зоря і літак могли подолати цю стіну. Скільки спроб перемогти її зробили Юрій і Волох. Вони навіть спробували висадити її в повітря саморобним динамітом. І кожного разу ввічливий і люб'язний Дорн просив їх більше не витрачати сил на марні спроби. За цією стіною є ще друга, а охорону тут поставлено блискуче. Він сам подбав про це.

З важкими думками Юрій підійшов до дверей будинку і поволі піднявся на другий поверх. Він ходив по кімнатах і коридорах, залитих світлом, і шукав Волоха. Товсті килими заглушували його кроки. Волоха ніде не було видно.

В одній з кімнат сидів професор Шторре. Розгорнута книжка лежала перед ним на столі. Крайнєв підійшов до нього. Професор тихо спав у своєму кріслі.

Юрій тихо, навшпиньках, вийшов, йому стало нудно, і він пішов у коридор, куди ходив надзвичайно рідко. Тут жив Дорн з дочкою.

Юрій знайшов невелику табличку з ім'ям Мей. Вона чітко виділялася на темному фоні дверей.

Він згадав часті запрошення Мей Дорн і рішуче постукав. Маленька зелена табличка з написом «Прошу» загорілася перед ним. Юрій натиснув ручку, двері розчинилися, і він опинився у маленькому коридорі. На одних з дверей, які виходили в цей коридор, горіла така ж гостинна табличка. Крайнєв прочинив ці двері і зайшов у кімнату.

Спочатку його осліпило ясно-зелене світло. Потужним потоком заливало воно кімнату. Мей дуже зраділа, побачивши Крайнєва. Вона сіла на диван і запросила його сісти туди ж. Зручно вмостившись у кутку, вона говорила, розділяючи слова майже непомітними паузами.

— Ви не можете уявити собі, як мені тут сумно. У вас у всіх є якась боротьба, є мета. У батька — зламати вас, у вас — не дати себе зламати. І тільки я одна зовсім зайва в цій боротьбі. Батько приділяє мені не більше двох годин щодня. Вам він приділяє значно більше. Інколи я навіть ревную його до вас Я нічим не можу допомогти ні йому, ні вам. На превеликий жаль, я знаю, що ви живі і живете тут. Тепер мені треба чекати, поки ви здастеся або вмрете. Ніякій моїй клятві мовчання все одно не повірять. А мені треба поспішати…

Вона говорила немов сама до себе, наче думаючи вголос. У словах її відчувався щирий сум. Вона шкодувала за днями, згаяними в цій тюрмі. Вони випадали з її молодості.

Крайнєв відзначив, як спокійно, холодно і просто сказала вона слова — «здастеся або вмрете». Він просто заважав їй вийти з цієї