Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

— Здається, ти мав намір подарувати людству нові запаси розуму? Це не дуже узгоджується з таким односкладовим мовленням, яке ти тут демонструєш! — засміялася вона,

— Пат!

Звичайно, перелітати одне до одного через усю Америку не так просто і зовсім недешево, але вони заприсяглися, що відстань не стане для них перешкодою.

З Широким Ділом Лукас розлучався назавжди, так само, як і з командою.

— Хлопче мій, Лак, — ляскав по плечу Лукаса Широкий Діл, — повір: коли б я знав, що ти підеш у якусь професійну команду, я теж попросився б туди. Не тренером, то хоч носити м’ячі і дивитися, як ти граєш!

— Навряд чи я тепер гратиму, — сказав Лукас.

— Не зарікайся, не зарікайся! У тебе ще добрий десяток років пристойної форми. Ці шуліки з НБА[7] так і накинуться на тебе, щойно довідаються, що з університетської ліги ти вже пішов. І коли їм удасться тебе спокусити, дай знати Широкому Ділу. Обіцяєш?

— Обіцяю, обіцяю, — усміхнувся йому Лукас, навіть у гадці не маючи, що в ту липучу павутину, яку сплітатимуть довкола нього таємничі сили, оцей добродушний Діл теж вплете свою нитку. Невеличку, зовсім непомітну, але вплете.

Та це буде згодом.

В контракті, надісланому Лукасу з «Магнолії», стояло: «Школа «Магнолія», Ньюпорт. Штат Род-Айленд».

Род-Айленд — це десь на східному узбережжі, між Нью-Йорком і Бостоном. Як туди добиратися, Лукас не мав ніякісінького уявлення. Він полетів до Нью-Йорка, там сів на рейсовий автобус, який ішов до Ньюпорта, але ні водій автобуса, ні пасажири ні про яку «Магнолію» навіть не чули. Лукас втішав себе тим, що, прибувши до Ньюпорта, він на автобусній станції візьме таксі і добереться, куди йому треба, бо таксисти знають усе на світі. Однак і тут його очікувала невдача. Таксист, літній, важкоплечий чоловік у форменому кашкеті, уважно вислухав Лукас а, довго думав, тоді сказав:

— «Магнолія»? Не знаю. Ніколи не чув. Де це саме?

— В Ньюпорті.

— Ньюпорт не таке й велике місто, але вам треба знати, що тут є власне Ньюпорт, на тім боці затоки Джеймстаун, а ось тут зовсім поряд є ще Мідлтаун — ніби й місто, а насправді маєтки, ферми, угіддя.

— Я чомусь вважав, що таксисти знають усе, — сказав Лукас, — тому й запитав вас про «Магнолію».

— Ви мені не вірите? — шофер навіть не образився. — Гаразд. Я скористаюся радіотелефоном і поспитаю своїх колег. Не заперечуєте?

Кілька хвилин, супроводжувані тріскотнявою електричних разрядів, лунали в машині різні голоси, але жоден з них не підтвердив існування в Ньюпорті загадкової «Магнолії».

— Не переймайтеся занадто, містер, — заспокоїв Лукаса водій. — Наше місто, мабуть, не схоже на жодне з американських міст. Коли в усіх інших американських містах ніхто не знає ні про своє місто, ні навіть про своїх найближчих сусідів, то в Ньюпорті ніхто не хоче знати нічого й ні про кого. Скажімо, ті, хто живе на Еннендейл-роуд, не скажуть вам жодного слова про тих, хто приїздить на літо в свої палаци на Бельвю-авеню, хоч ви їх ріжте. Цим вони рятуються від заздрощів, які могли б передчасно звести їх у могилу. Що? Хтось сказав, що на Бельвю-авеню щороку цілих чотири місяці живуть усі ці астори, вандербільти, пелли, уінслоу, брауни? А хто це казав? І навіщо це нам? Ми якось обійдемося без купальних кабін на Бейлі-біч і без тенісних кортів для багатих нероб, досить з нас і того, що погуляємо по Кліфф-уок і зможемо зайти до одного з барів на Темз-стріт, подивитися новий кінофільм в «Апра-хаус» або в «Джейн Пікенз». Ви кажете «Магнолія»? Очевидно, це місце, куди ніхто ніколи не їздив на таксі.

— Тоді що ж мені робити? — розгубився вкінець Лукас.

— Може, у вас є телефон?

— Здається, немає.

— Моя вам порада: влаштуйтеся в готелі і попросіть портьє, щоб він довідався про все, що вас цікавить.

— Ви мене трохи налякали своїм Ньюпортом. Я не можу собі дозволити розкішного готелю. У вас тут є щось скромне?

— Містер! Я не повезу вас в «Шератор-айлендер», але «Тредвей-інн», мабуть, вам буде до вподоби!

Знову широчезне ліжко на цілу кімнату (але без Пат, без Пат!), два крісла, столик, кольоровий телефонний апарат, який мав нарешті принести вісті про загадкову «Магнолію». Принаймні портьє обіцяв Лукасу зробити все можливе.

Телефон задзвонив тільки вранці наступного дня.

— Містер Лукас?

— Так.

— Я дзвоню за дорученням місіс Еймі. Ми чекаємо вас у «Магнолії».

— Я пробував добратися до вас ще вчора, але тут ніхто не знає.

— Мідлтаун, маєток «Темерлан». Вас зустрінуть.

Безособова форма обіцянок не дуже втішала, але в Лукаса не було вибору. Він знову тринькав гроші, наймаючи таксі, яке цього разу привезло його саме туди, куди він сказав. Біля воріт «Тамерлана», що нагадували тріумфальну арку, його зустріла спортивного вигляду висока дівчина і повела до директриси Еймі, яка ждала Лукаса десь у глибинах цього розкішного володіння. Просторі зелені галявини, густі гаї високих дерев, білі будівлі, розкидані недбало, але мальовничо серед цих несподіваних тут просторів, — усе це, вочевидь, і звалося «Магнолією», одним з тих таємничих закладів, про які Лукас досі тільки чув, але ніколи не бачив і не сподівався побачити.

Місіс Еймі зустріла його в канцелярії школи, досить діловій кімнаті з сталевим письмовим столиком і сталевими книжковими шафами, нічого зайвого, ніяких розкошів, сизо-сталевий полиск, викінчена функціональність кожного предмета, і сама директриса — теж як один з цих металічних функціональних предметів: круглі кучерики, мовби з оцинкованого дроту, квакерські окуляри в цинковій оправі, цинковий голос, із якого ніби такі сиплеться циндра.

— Ви зупинилися в Ньюпорті, містер Лукас?

— Так.

— Готель?

— «Тредвей-інн».

— Цілком пристойний готель, хоча й не відповідає нашому рівню. Щоб уникнути небажаних протиріч, ми вирішили, щоб