Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

погляду техніки тут немає ніякої різниці, — спокійно сказав містер Хіган, всю свою увагу зосереджуючи на управлінні машиною, яка саме дерлася вгору по сторчкуватих терасах мільйонерської вулиці.

— І немає різниці, чи ти заробив свій мільйон чесним бізнесом, чи внаслідок брудних операцій з Пентагоном?

— Пентагон, можливо, найчесніша установа Сполучених Штатів, — була відповідь.

— Ах, так, — тихо промовила Пат. — Зупини машину!

— Ти ж бачиш, що тут зупинятися не можна. Ми посунемося вниз, просто на трамвайну лінію.

— Зупини, а то я вистрибну й так! — істерично закричала Пат, рвонувши ручку дверей.

Лукас спробував затримати Пат, але в ній вибухнуло стільки злої сили, що справитися з нею він не зміг. Містер Хіган теж не знав, як йому повестися, він ще не прибирав ноги з акселератора, і «Лінкольн» уперто перестрибував кам’яні тераси, але тяжка машина все ж уповільнила хід, Пат майже випала з неї, Лукас стрибнув слідом, рятуючи дівчину від небезпечного падіння, вони опинилися майже в обіймах одне в. одного, ще знервовані тим, що сталося, але водночас і щасливі, бо вільні від усього.

«Лінкольн», червоно сяючи великими габаритними вогнями, ще гупав по терасах, він міг щомиті зупинитися, Пат нетерпляче смикнула Лукаса за руку.

— Втікаймо!

— Куди?

— Вниз. Далі звідси!

Вони побігли, легко перестрибуючи через кам’яні тераси, і що нижче спускалися, то щасливішими почували себе.

Пат зупинилася перша. Лукас підтримував її за легкі плечі. Серце йому колотилося не так від бігу, як від небезпечного зближення з цією незбагненною дівчиною.

— Знаєш що? — прошепотіла Пат.

— Що?

— Ми поїдемо до твого готелю.

Він мовчав. Боявся заперечувати і ще більше боявся згодитись.

— Чого ж ти мовчиш?

— Не знаю, що казати. Так негаразд усе вийшло. Ми навіть не дослухали містера Хігана до кінця…

— Що ти ще хотів почути? Щоб він став розповідати тобі, як-то корисно розбудовувати далі ядерну парасоль для захисту демократії? їхня зобиджена і загаджена демократія! Ти сьогодні мав нагоду насолоджуватися нею. Мій буржуазний батечко з отим ресторанним лакизою Дугласом розіграли перед тобою розкішний спектакль. А ти ще турбуєшся про самопочуття містера Хігана! В тебе є на таксі?

— Звідки? Я ж не в своєму одязі.

— Перевір кишені.

— Справді: щось тут є.

— Я так і знала. Так звана добропорядність моєї мамуні. Ловимо таксі! Боже, яка я дурна: ждала поради від мого татуся, досі не поцікавившись, на чому він заробив свій мільйон! Ти, мабуть, зневажаєш мене, Лукас?

— Про що ти говориш, Пат!

— Але я всі ці дні розпинаюся, щоб виказати свою любов до тебе, а ти холодний, як Гренландія!

— Я просто не маю досвіду,

— Тебе з’їв баскетбол?

— Хіба я знаю?

Таксі загальмувало біля них, вони скромно сіли на задньому сидінні, тримаючись за руки, доїхали до готелю, де в Лукаса був номер.

— А чому шостий поверх? — граючи лукавими очима, сміялася в ліфті Пат.

— Хіба я знаю? Там ще кошмарно довгий коридор і якийсь вигинистий, мов удав.

— Нас він не задавить! Ми дужчі за нього.

Номер був зовсім маленький, ліжко займало майже всю його площу, починалося від самих дверей, збоку тумбочка для телефону, якась ніби щілина — вхід до ванної. Світло — тьмаве, примарливе, мовби мертве.

Пат стала збоку від ліжка, глянула на Лукаса потемнілими в примарливому світлі очима.

— Ти замкнув двері?

— Здається.

Вона рвонула з себе те, що мало б зватися платтям, вдарила по очах Лукаса темним вогнем, обезвладнила беззахисним сяйвом свого молодого тіла, ледь чутно прошепотіла:

— Ти можеш підійти до мене безслідно, як умієш тільки ти, Лукас? Можеш? Можеш?

Лукас оглух від того шепоту, а осліп ще перед тим, безпорадно простягнувши поперед себе руки, він наблизився до Пат ще обережніше, ніж до вази з найтоншого скла.

Вже тільки згодом він почув її шепіт:

— Як добре, що в американських готелях такі широкі ліжка.

9

Все ж довелося розповідати про Хантера професорові Джонсу, так і опинився Лукас після університетського курсу в «Магнолії».

Життя ламалося, а що вийде з того ламання, Лукас не знав, і ніхто б не міг йому сказати. Найперше — Пат.

Вона одразу втратила всю свою самовпевненість і рішучість, стала зовсім безпорадним дівчиськом.

— Я б нізащо не відпустила тебе! — притупувала Пат ногою перед Лукасом, якого перед тим всадовила в глибоке крісло і звеліла не підводитись, щоб вона могла надивитися на нього, може, й востаннє. — Не відпустила б я тебе, але як це зробити? Цей вреднючий стариган Джонс навмисне запихає тебе в таку діру, звідки вже не видобудешся!

— Але ж, Пат, послухай, — спробував перепинити її Лукас. — Професор хоче мені добра і тільки добра. Він обіцяє…

— Не смій мені більше про його так зване добро! Він посилає тебе ближче до Нью-Хейвена, де ця його Елінор! Хіба ти не сам казав мені, що закохався в її портрет і тільки завдяки цьому звернув увагу на мене? Може, не казав!

— Ну, казав. Але ж насправді все не так.

— Коли не так, тоді я кину університет і поїду з тобою!

— Хіба я проти? Але дай мені можливість влаштуватися в Ньюпорті, а тоді…

— А тоді ти мене забудеш!

— Пат!

— Ну, гаразд. — Вона пройшлася перед ним, переплітаючи ноги, як манекенниця. — Я справді як дурна. Чого б я там не бачила, серед тих задрипаних янкі! Просто, коли буде охота, я, може, приїду до тебе на уікенд. Ти не проти?

— Пат!