Еберхард Паніц - Льодовиковий період

— Ну, брате, — сказав я. — Тепер знатиму, де в разі потреби можна дістати літературу.

Він схрестив за головою руки й, посміхаючись, відповів:

— На безриб’ї й рак риба.

Більше він нічого не сказав, заплющив очі й заснув чи принаймні вдав сплячого. Він ще перед тим трохи послабив краватку й розстебнув піджак, а його черевики з грюкотом упали додолу: він був єдиним у цьому будинку, хто ходив узутий. Ніхто його ні в чому не запідозрював, навіть я, риючись у його книжках, не міг здогадатися, що для нього більше важить — реальність чи світ фантазії. Куточки його рота засіпалися, коли я рушив; здавалось, він і досі насміхається з мене чи шукає в собі відповіді, якої не міг знайти в купах тих книжок.

4

Коли я спускався вниз, діти співали й стрибали довкола столу, за яким з дуже серйозним виразом обличчя сиділа Ксенія.

Я відразу звернув увагу на хлопчика, веснянкуватого карапуза років трьох— чотирьох. Досі діти майже не виходили зі своїх кімнат, дехто з дорослих — теж. Я бачив їх лише мимохідь і не мав нагоди добре придивитись. Одного разу мені здалось, ніби повз мою кімнату пройшла вагітна жінка, але я, очевидно, помилився, бо про неї ніколи не було мови. Тепер мені впав в очі цей малюк. І своєю поведінкою, й дзвінким голосом він до болю нагадував мені мого сина, який так само невимушено вмів співати пісню:

Віддай, лисе, вражий сину, гуску, що ти вкрав, бо мисливець в цю хвилину вже й рушницю взяв!

Мене вразили чіткі слова пісеньки, наче я почув її вперше. Нема провини без каяття. Не набагато більше довідавсь офіціант зі своїх книжок, ніж я це зробив щойно. В крайньому разі повинна допомогти зброя, якщо ніхто не зважав на неодноразові застереження, апеляції до здорового глузду. Можливо, гуркіт танкових гусениць, який нібито чули цього ранку деякі мешканці готелю, був додатковою мелодією, придуманою дорослими до цієї старовинної дитячої пісеньки.

Я підсів до Ксенії й не міг одвести очей від хлопчика, так схожого на мого сина. Він теж знав ці рядки і, співаючи їх, захоплено вигукував: «піф-паф!» Діставши з каміна головешку, він тримав її в руках, наче рушницю, й цілився нею в картину, на якій було зображено засипану снігом місцевість і людей у карнавальних масках.

— Бешкетники, — сказала Ксенія, крутячи головою. — Такі бездумні ігри! Батьки могли б навчити своїх дітей чогось кращого, діти ж не знають, що таке війна, не зазнали грубого насильства. Який же їх сьогодні ґедзь укусив?

— З ними все в порядку, — відповів я, підсунувся ближче до Ксенії й почав захищати дитячі пустощі, у яких, на мою думку, не було нічого поганого. — Вони не знають того, що знаємо ми, але минулі роки й останні дні не пройшли для них безслідно. Мусять же вони якось боронитися, беззахисному важко жити, а ще важче — вижити.

Ксенія вхопилася за мою руку й прошепотіла:

— В мене ніколи не було дітей, а тепер уже запізно. — Вона анітрохи не жалкувала, що обрала собі шлях у житті, який вимагав від неї повної віддачі, для чогось іншого там уже місця не лишалося. — Я досягла всього, чого хотіла.

Але тільки-но якась дитина підходила до неї, скам’яніле обличчя Ксенії враз оживало. Вона навіть погладила по голівці того русявого трирічного карапуза, який знову й знову цілився головешкою в репродукцію з карнавалом і вигукував: «піф-паф!»

— Чому ти ввесь час стріляєш? — запитала вона.

Хлопчик здивовано глянув на неї:

— Це — злі люди!

На репродукції, вставленій у позолочену раму, виразно було видно барвисті маски, й картонні голови, й черепи тварин, і страшні морди, діти в жалюгідному лахмітті з яскраво розмальованими обличчями вели хоровод, а за деревами чатували лицарі в сріблястих обладунках, з мечами й списами, якими погрозливо розмахували.

— Бачиш, — сказала Ксенія й ще міцніше вчепилася в мене. — Масок вони бояться більше, ніж справжніх злочинців. А я думала, на сцені не варто робити наголос на тому, що вже було сказано сотні разів і ще до мене заслужило оплески.

Ми піднялися нагору, до моєї кімнати, підставили єдиний стілець до вікна. Зіп’явшись на нього, ми схвильовано виглядали крізь щілини між дошками, бо внизу знову хтось крикнув:

— Та зараз же добре чути! Невже ви нічого не чуєте?

День видався погожий, і до вкритого снігом пасма гір усе було видно як на долоні. Довкола — анішелесть, яскраво світило сонце. Поблизу будинку сніг почав танути, в слідах, які лишили по собі Ева, Аншюц і сани, а також ми з Ксенією, проступала каламутна вода. З розвалених стін і забитих дошками вікон почало капати. Це був єдиний шум, який долинав знадвору, єдина новина.

Ми нікого не хотіли засмучувати. Не сказали про це жодного слова навіть одне одному. Я відчув, Ксенія вже терплячіше ставиться до дитячого галасу. А діти гасали сходами й вестибюлем. Горлали вони так голосно, що здавалося, наче всі з’юрмилися біля наших дверей:

Взяв велику він рушницю, Набив дуло шротом — Кров червона, не водиця, Бризне тобі ротом.