Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Схоже на те, що на особливо цінних агентів була окрема фототека, — сказав Винник. — І ця фототека нещодавно десь випливла на поверхню.

— А ви уявляєте собі акваторію, де вона плаває? — насмішкувато спитав Кравчук.

— Я б почав з Мисливського замку.

— Для цього вам доведеться скористатися з уеллсівської машини часу і повернутися на двадцять п’ять років назад, — не без єхидства зауважив Кравчук. — Бо саме тоді гітлерівці висадили в повітря цей замок.

— Деякі будівлі там уціліли, — сказала Наталя.

— На тому місці, де був замок, усі ці роки, аж до минулої осені, стояла військова частина. Там усе перебудовано і перероблено. Що і де ви там будете шукати?

— Навіть якщо ця друга фототека існує, навряд чи її слід шукати в руїнах замку, — озвався Лежнєв. — Боюся, що її вже знайшли без нас.

— Авжеж, — підтримала Наталя. — Інакше б З. не змогли шантажувати.

Кравчук розгублено глянув на неї і сів.

— У Москві ми теж сушили мізки, — мовив Лежнєв. — І, можливо, нічого б не придумали, якби З. не наштовхнув нас на одну думку. Він згадав, що незадовго перед випуском його привезли в Мисливський замок, де він прожив кілька днів як офіцер вермахту і де якийсь майор фон Бюлов давав йому останні поради, а заодно перевіряв відданість рейху за допомогою особи, котра провокувала його як тільки могла. Буваючи в апартаментах фон Бюлова, З. звернув увагу на дівчину-служницю, до якої майор був дуже прихильний. Дівчині було років шістнадцять. З. звернув на неї увагу тому, що майор в її присутності говорив із З. про справи, які не підлягають розголошенню. Якось З. завів розмову про цю дівчину з приставленою до нього особою. Відповідь здивувала його. «Ця дівчина знає більше, ніж ти думаєш, і через те ніколи не вийде звідси. Вона живе тільки тому, що подобається майорові. Але тільки-но він заведе собі іншу, дівчині буде каюк». Можливо, З. не згадав би цієї розмови, якби через кілька місяців, коли він уже виконав завдання, — певна річ, завдання нашої розвідки, — не зустрів у харківському госпіталі цю дівчину. Зустріч була випадкова — З. приїхав провідати свою сестру, яка лежала там після контузії. У цьому ж госпіталі в нервовому відділенні була і та дівчина. З. сказали, що її привезли санітарним поїздом з району бойових дій з важким кульовим пораненням і серйозно травмованою психікою.

— Щербак! — вигукнула Наталя.

Лежнєв кивнув.

— Щербак вона стала значно пізніше, в п’ятдесятому році, коли остаточно одужала і вийшла заміж за помічника машиніста Щербака Івана Гавриловича. У госпіталі, де вона лежала на початку сорок четвертого, прізвище її встановити не могли — психіка була настільки травмована, що дівчина навіть не розмовляла. Певна річ, З. доповів про цю зустріч. Але божевільну дівчину не чіпали — тоді це було безглуздо.

— Ви розповідаєте про це в зв’язку з фототекою, яка цікавить нас? — скориставшися з паузи, спитав Кравчук.

— Прямого зв’язку, певна річ, немає, — відповів Лежнєв. — Та якщо мати на увазі, що Ганна Щербак була служницею фон Бюлова і той якоюсь мірою довіряв їй, мимоволі задумаєшся. Фон Бюлов, крім усього, керував фотовідділом абвер-частини 115. У сорок третьому нам здавалося, що все ясно. Адже перша і, як ми тоді гадали, повна фототека була в наших руках. Правда, того ж дня, коли ми захопили Русанівку, фон Бюлова знайшли мертвим в уцілілій прибудові Мисливського замку. Судово-медична експертиза встановила, що перед смертю його катували. Але й це нас не зацікавило: подумали, що скорпіони, попавши в пастку, зводять рахунки. А тепер усе це не може не дивувати. Бюлова вбили свої, а от Ганна Щербак, котра, як твердить З., знала більше, ніж слід було знати дівчині-служниці, лишилася жива. І ще треба мати на увазі: перед втечею з Русанівки гітлерівці розстріляли всіх дівчат із так званого допоміжного персоналу.

— Можливо, Щербак урятував хтось із її німецьких полюбовників, — висловив припущення Кравчук.

— Сумнівно, — похитав головою Лежнєв, — щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.

— Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, — сказала Супрун.

— Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?

— Та й який агент із шістнадцятирічної дівчини! — підхопив Кравчук, — Те, що їй пощастило вибратися з замку, просто випадок.

— Випадок, кажете? — всміхнувся Лежнєв. — Що ж, і випадок треба враховувати. Та коли місяць тому ми почали шукати сліди Ганни Щербак в архівах госпіталів, з’ясувалося, що наші пошуки не оригінальні. У жовтні минулого року хтось, видаючи себе то за інспектора соцзабезу, то за співробітника кримінального розшуку, то за юрисконсульта будинку інвалідів, теж цікавився Щербак і її адресою.

— Насторожує і такий збіг, — сказав Винник. — Щербак загинула невдовзі після того, як З. одержав листа з фотографією.

— І ще, — додала Наталя. — Ганна Щербак народилась і виросла в Сосновському. Але після війни жодного разу тут не була. Більше того, її чоловікові в шістдесят другому році запропонували роботу в Сосновському депо, але Ганна рішуче відмовилась їхати сюди. А наприкінці минулого року раптом почала вмовляти чоловіка перевестися в Сосновське.

— У неї були тут родичі? — спитав Лежнєв.

— Вона казала чоловікові, що всі її родичі загинули під час війни.

— Ще одна загадка, — зауважив Лежнєв. — До речі, всім відоме дівоче прізвище Ганни?

— Безпрозвана.

— Ні, Безпрозваною її назвали в госпіталі, бо при ній не було документів. Після одужання вона не стала міняти це прізвище на справжнє. Чому? Важко сказати. Можливо, тому, що невдовзі зустрілася з Іваном Щербаком і питання в прізвищем вирішувалося само собою.

— Ви встановили її дівоче прізвище? — поцікавилася Наталя.

— Це зробив Борис Леонідович, — Лежнєв кивнув на Винника.

— Яке ж було її перше прізвище? — нетерпляче спитав