Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

я слідкував за своєю… Вона зараз ходить на нічну, працює на швейній фабриці. Мені часом здається, вона не на роботу, а… Не вірю я їй, не вірю, щоб за такого, як я… — Корч відвернувся.

За роки служби я наслухався безліч різних історій. Траплялося, на очах гинули талановиті актори, коли викривали їх гру, були й щирі сповіді, каяття. У Роптанові я ще не міг розібратись і не мав ніяких прямих доказів його причетності до злочину. Тільки свідчення Заварова і словесний портрет, який створили з його допомогою, що виявився схожим як дві краплі води на Корча. Безперечно, для підозри досить. І я відчув — токар її не спростує.

— Де ви стояли того вечора?

Він незрозуміло витріщився на мене. Я повторив запитання.

— Тут недалеко.

— Бажано глянути.

Роптанов одягнув сорочку, і ми вийшли на вулицю. Він упевнено привів мене у занедбаний палісадник, густо порослий кущами і старими акаціями, із залишками бесідки — із землі стирчали погнилі стовпці. Звідси справді зручно стежити за хвірткою і автобусною зупинкою. Корч розшукав місце, де стояв. У траві біліли свіжі недопалки. На жаль, ні слідів взуття, ні покришки велосипеда не відбилося на пожухлій траві.

Потім Геннадій, уникаючи мого погляду, показав друге місце — лавку в скверику перед швейною фабрикою, навпроти прохідної. Ми сіли на неї. Я не сумнівався: тітка Параска і дядько Онисько підтвердять, що бачили Корча вранці вдома. А він, за показанням Заварова, розмовляв біля м'ясного павільйону з Шалапухою і Зубовським. Невже рубач помилився? Ні, опис зовнішності точно співпадав з рисами обличчя Роптанова.

Корч повернувся додому близько другої ночі. Майже три години слідкував за дружиною, якщо зважити на його запевнення. До того ж ніхто його ніде не бачив. А саме тоді обікрали магазин і поранили Молостова. Я не мав права беззастережно приймати свідчення Роптанова, коли у них з'явилися розбіжності.

Скоса поглядав на Корча. Про що він думав, звісивши голову на груди? Брак алібі — не жарти. Уявив життя Роптанова, якого постійно терзали ревнощі. Певна річ, коли припустити їх правдивість, я розумів його. Коли припустити…

— Слухай, Гено, а жінка знає?

— Що ви?! — злякано відсахнувся від мене. — Не дай бог! Катя хороша.

— Тоді або ти здурів од недовір'я, або надто хитрий! — зопалу вихопилось у мене. — Якщо перше — не переслідуй, вір людині, яка полюбила тебе, народила тобі дитину. Це ж не життя, а каторга. І один крок до злочину. Візьми себе в руки.

— Та я… мені… — знічено белькотів Роптанов.

— Гаразд, — заспокійливо сказав я. — Де ти раніше працював?

— В гастрономі вантажником, всього місяць.

— А чого звільнився?

Корч зам'явся, та через мить довірливо мовив:

— Розумієте, там вино, горілка, пиво і тут тобі закуска. Ну я подалі від гріха, щоб не зірватися, — махнув рукою.

Подвійне враження справив на мене Роптанов. Підозра не розвіялась, бо Шалапуха, Зубовський і Роптанов у минулому не янголи, а до них ще долучився Тягун Феофан Миколайович, який залишив свої відбитки пальців. Може статися, що Феофан залучив їх до крадіжки.

21.

Невдовзі я приїхав у відділ і розповів слідчому Топчію про наслідки розшуку. Анатолій пошкодував, що я не зустрівся з тіткою Параскою і дядьком Ониськом. Без їх свідчень наші висновки стосовно Корча двозначні й непевні. Слідчий нетерпляче чекав відповіді із Вінниці. Якщо там проживали Баглай, Страпатий і Тягун…

Якраз наспіла обідня перерва. Ми з Топчієм поїли у кафе «Чайка», і я, не гаючись, вдруге подався на вулицю Козацьку. Щоденні базарувальники торгують до полудня, отож сусіди Корча вже повинні сидіти вдома. І не помилився. Тітка Параска — невисока, худа, гостролиця жінка, загнічена сонцем, — мила посуд у літній кухні. Вона підтвердила: бачила п'ятнадцятого травня вранці Роптонова на подвір'ї.

Дядько Онисько, хильнувши кварту вина власного виробництва, спав за хатою на тапчані. Трохи прочумавшись, гугнявив, наче стара платівка: «Крутиться, щоранку крутиться на подвір'ї». А коли я зауважив, що Геннадій працює і в першу зміну, дядько довго кліпав повіками, осмислюючи почуте, а потім знову заторочив: «Крутиться, цілими днями крутиться». Безумовно, таке свідчення до уваги не бралося.

На Роптанові-Корчі лежала підозра. Проте для його арешту і обшуку Топчію бракувало вагомих доказів. Слідчий був у розпачі. Він збирався йти до Шалапухи: складав папери у теку.

— Склероз! — несподівано вигукнув Анатолій. — Дзвонив же Махов! Просив зайти до нього.

Я підхопив й заспішив у прокуратуру. Чого викликав мене Гліб? Я міг його порадувати, бо дізнався, хто мешкав у квартирі до Шеляга. А от що було з Личаковим далі? Адже хвороби не продовжували віку…

Глібу жарко: вікно у кабінеті відчинене і він у самій сорочці з короткими рукавами (піджак на спинці стільця), на столі сифон, склянка і папери, папери. Темно-русявий чуб розкошланий — перша ознака, що Махов схвильований і довго міркував, запустивши, за звичкою, п'ятірню у волосся. Він глянув на мене відсутнім поглядом і втупився у стіл, та нараз скинувся.

— О, Арсен! — здивовано протяг. — А я тебе чекаю. Тут таке, таке… — покрутив головою, ляскаючи долонею по паперах.

— У мене теж є новина, — похвалився я, згораючи від цікавості.

— Давай спершу свою.

Я розповів, як у старого шахтаря довідався про Петра «Першого», потім про відвідини фотоательє. Гліб уважно вислухав і щасливо посміхнувся. Я подумав, що, мабуть, слідчий прокуратури зробив якісь далекоглядні висновки.

— Значить, Ламбуцький знав Петра «Першого», тобто Личакова, — підбив підсумок Махов. — Угу, в 1948 році захворів і з 1950-го постійно у лікарні… Личаков Петро… Темна особа — майстер жіночих портретів. Ось візьми, ознайомся, — подав мені теку.

У ній — документи експертизи. Я заглибився у них. Розчленованій жінці 21–23 роки, убита в 1945–1947 рр., у неї перелом передпліччя правої руки, що сталося раніше — у