Андраш Беркеші - Списоносці

якщо її дати масам, зараженим комунізмом. Наче гриби, виросли б революційні робітничі партії, ми потонули б у бур'яні атеїстичної пропаганди… Ні, друже, протягом довгих років не може бути й мови про демократичні свободи в Угорщині. Насамперед ми повинні виховати людей. Ми й так немало мороки матимемо із залишками червоних. Головна небезпека сьогодні — Радянська Росія, що, як видно, дедалі міцнішає. Хорті пообіцяв усі свої сили віддати боротьбі проти комунізму.

Через кілька днів Титус зайшов до мене з новим планом, яким я надзвичайно захопився. Це було вже після Тріанонської угоди[5], і в наших колах панувала пригніченість. Мене стурбувала також втрата Трансільванії. Але ще більше цю втрату переживала Магда, всі маєтки якої лишилися по той бік. У такому розпачі я ще ніколи її не бачив. Ненависть Магди до румунів подесятерилася. З часом ця ненависть все більше кам'яніла. Бувало, я втішав Магду, але що ми могли зробити в той час.

Вона дивилася на мене іскристими очима, лице її було перекривлене від люті. Одного разу ми сиділи в моєму кабінеті. Магда стояла перед столом. На ній було шовкове кімоно.

— Я бачу, вам це байдуже? Вас не турбує майбутнє дітей?

— Гаразд, дорогенька, турбує, — розсміявся я. — Але скажи, що мені робити? Може, організувати добровільні легіони, щоб вони знову повернули Трансільванію? Або висадити в повітря Румунію?

Вона люто блиснула очима,

— Так вам і це жарти?

— А що ще? — поцікавився я.

Вона не відповіла. Тільки зміряла мене поглядом і, повернувшись, грюкнула дверима.

Увечері я спробував заспокоїти дружину. Пригорнувши Магду і ніжно гладячи її пишне волосся, я втішав дружину, хоч і сам не вірив своїм словам. Щоб тільки заспокоїти Магду, я обіцяв нашим дітям світле майбутнє…. Вона уважно слухала, щасливо посміхалась і горнулася до мене, мов кішечка.

— Будемо боротися до останньої краплини крові. Ти і я.

Я мав намір зіграти серйозну роль у майбутній антикомуністичній боротьбі, тому з радістю прийняв пропозиції Титуса.

Не знаю, чи я казав тобі про те, що Титус теж родом з Трансільванії. Він — останній нащадок роду Сереченів. Пізніше, десь наприкінці тридцятих років, до мене дійшла чутка, що Титуса усиновив старий граф. Мати Титуса нібито була дочкою лісника. Коли дівчина народила дитину, граф не відмовився од неї. Він узяв хлопчика до себе, дав йому ім'я. Але, не бажаючи, щоб такий потомок репрезентував рід, граф зробив з нього священика, а майно після своєї смерті відписав єзуїтам. У Титуса справді було багато рис від простолюдина. Це помічалося в напрямі його думок, у поведінці. Титус розглядав події не з позицій аристократії, як я або інші, а виключно з позицій інтересів католицької церкви. В першу чергу він був католиком, а потім уже угорцем. Титус не приховував цього. Наша зустріч була щасливою, щасливою була і епоха. Якби нашій країні не загрожувала небезпека страхітливої більшовицької революції, ми напевно стали б ворогами. Але тепер наші інтереси цілком збігалися. Титус у всьому підтримував політичну програму аристократів та великих промисловців, бо для них в такій же мірі, як і для церкви, ворогом номер один був комунізм. Титус неодноразово заявляв, що ладен в ім'я боротьби проти більшовизму укласти угоду навіть з сатаною. Це й зрозуміло, адже гегемонія церкви визнавалася будь-яким ладом, тільки не комуністичним.

А як запально і розумно він умів говорити! Як багато знав! Титус просто вражав мене своєю обізнаністю з подіями. Бувало, я хотів похизуватися перед ним якоюсь новиною. Він мовчки слухав мене, а потім без будь-яких хвастощів виправляв, зауваживши, що мої джерела не зовсім точні.

Цього разу я уважно слухав Титуса і не без заздрощів дивився в його розумне обличчя.

— Акоше, — сказав Титус, — дай слово аристократа, що те, про що я зараз говоритиму, лишиться таємницею.

— Даю чесне слово.

Ми потисли один одному руки. Одверто кажучи, мені все це здавалося дитячою забавкою, але я не перечив йому.

— В країні, — почав патер, — діє підпільна організація. Я хотів би, щоб ти став її членом.

— Я?

— Так, Я дуже хотів би.

— Що за організація?

— «Списоносці». Так називається організація, — додав він.

— «Списоносці»? — посміхнувся я. — Дивна назва.

— Її організували виходці з Трансільванії… Ти теж звідти і своїм становищем, своєю службою дуже допоміг би нам.

— Любий Титусе, було б непогано, якби ти трохи ясніше висловлювався, бо, їй-богу, я нічого не розумію. Яка мета організації, чому вона діє підпільно? Чи, може, ти хочеш, щоб я став членом організації, про яку не маю ніякого уявлення?

Титус підсунув своє крісло ближче до мого.

— Її мета? — повторив він і на мить замислився. — Це важко сформулювати одним реченням.

— А я і не наполягаю на одному реченні…

— Ну, що ж, спробую пояснити тобі, — сказав Титус. — Наша країна перебуває зараз під контролем Антанти. Контрольні комісії мають право ревізувати нас і перевіряти секретні документи. Уряд не хоче відмовитися од своїх претензій на відібрані території, не хочуть відмовитись од них і ті, чиї маєтки лишилися по той бік кордону. Чи, може, ти згоден віддати своє дідівське майно? Я не віддам. Церква теж. Ми не повинні відмовлятись од, жодного клаптика землі. Але разом з тим уряд не може відкрито боротися за свої інтереси.

— Що ти маєш на увазі? — перебив я.

— Наприклад, уряд не може організувати в інших країнах підпільний рух, спровокувати повстання, керувати демонстраціями протесту.

— Розумію, у всякому разі, починаю розуміти.

— «Списоносці» — підпільна організація, про діяльність якої не знає уряд.

— Нічогісінько? — засміявся я.

— Ну, трошки. Словом, «Списоносці» мають такі можливості і методи для діяльності, яких