Андраш Беркеші - Списоносці

— Негідник! — сказала жінка з ненавистю і розпачем, її тендітна постать здригалася від плачу.

Наступного дня мене запросили в казарму, де допитували Переді. Його допитував ще зовсім молодий старший лейтенант. Переді був певен, що я свідчитиму на його користь. Проте я заявив, що ніколи не бачив його. Потім була очна ставка. Ось він стоїть переді мною з надією і благанням в очах. Досить мені вимовити одне слово, і Переді — вільний. Він вільний, а я втрачу Анну-Марію! Коли б ми звільнили Переді, то повинні були б проголосити його героєм, сказати, що його заслуги у великій мірі сприяли перемозі. Переді був вродливим і змагатися з ним у зовнішності я не міг. А цікаво, що сказала б мені Анна-Марія, коли б Переді повернувся додому героєм?

— Ніколи я не бачив цього чоловіка, — промовив я. — Його посилання на мене вважаю обурливим і образливим засобом.

В обличчя Переді хлюпнула кров. Не знаю, що він відчував. Я помітив тільки, що тіло його тіпає конвульсія. Голос його був схожий на скавучання собаки, який вибивається з останніх сил, благаючи пощадити життя…

На другий чи на третій день у газетах з'явилося коротеньке повідомлення про те, що майора Іштвана Переді, який служив у червоних, забито під час спроби втекти. Насправді Переді після очної ставки покінчив життя самогубством.

… Стою біля вікна і дивлюся на засніжений двір. Старий вже я і боюся смерті. Інколи в мене з'являється бажання молитись. Але для чого? Я ж ніколи по-справжньому не вірив у бога. Завиває вітер. Я весь здригаюсь від того виття. Боюсь. Тоді я спокійно пережив смерть Переді, совість не мучила мене, а ось тепер весь тремчу».

Коронді підвів голову. Замислився. Перед ним промайнули часи його службового минулого. Давно, це було, якраз десять років тому. Тоді він ще був майором. Завжди був дуже зайнятим і сердився, коли його турбували. Але того разу він не міг відмовити в проханні — вже вдруге якась невідома жінка просила прийняти її. Прийняв відвідувачку не дуже охоче, та, на щастя, все-таки прийняв.

Коронді пригадав найменші подробиці розмови. Жінка не ввійшла, а наче влетіла в кабінет.

«Я хочу вам розповісти про щось дуже важливе. Діяти треба негайно! Будь-яка незначна затримка матиме надзвичайно тяжкі наслідки».

Коронді, як завжди, пильно оглянув відвідувачку. Жінка була вже немолодою, але ще стрункою і вродливою. На скронях її білявої голівки виблискувала рання сивина, хоча, можливо, їй не минуло ще й сорока. Коронді пригадує, як вона нервово колупала нігтями край письмового стола.

«Насамперед скажіть, громадянко, з ким я маю честь розмовляти, де ви живете, чим займаєтесь? Після цього я вислухаю вашу справу і, коли буде потрібно, зроблю відповідні висновки».

Жінка заговорила. Коронді слухав її спочатку без цікавості і в думках шкодував за даремно втраченими дорогими хвилинами. Але згодом почав прислухатись до розповіді відвідувачки і незабаром уже слухав жінку з напруженою увагою.

Бідолашна Вероніка… Вона була іграшкою в спритних руках. За свою помилку поплатилася життям — її вбили. І вбивцю не знайшла караюча рука закону. Можливо, тепер…

Када вже дочитав до того місця, де зупинився Коронді, і запитливо поглянув на свого начальника.

Замислившись, полковник підвівся, заклав руки в кишені і почав кроками міряти кімнату од вікна до сейфа.

— Марія, Анна-Марія, Вероніка, — повторював він.

— Я знаю, хто така Марія, читаю вже й про Анну-Марію, але хто така Вероніка? — мимоволі вирвалось у Када.

— Вероніка? Читаймо далі… Все по порядку… Вона була героїнею драми… Цікаво, яке місце буде їй відведено в цих мемуарах?

Коронді сів за стіл, надів окуляри і почав читати далі.

«Анна-Марія оплакувала чоловіка. Потім заспокоїлась. Я допомагав їй грішми. Звичайно, не своїми, а з фонду розвідки. Після нашої перемоги спішно була створена служба безпеки. Насамперед ми вирішили боротися за перегляд кордонів. Я створив новий відділ, який мав почати розвідувальну роботу, спрямовану проти Румунії, Чехословаччини і Сербії. В розправах я не брав участі, бо мене цікавило майбутнє, завтрашній день. До того ж і не до душі була мені ота різанина. Вистачало тих, хто робив цю справу охоче. В ті дні я часто розмовляв з Хорті. Він не справляв на мене враження розумної людини. Посередній, навіть примітивний собі чоловічок. Проте його насильство, безпощадність, за тих умов були необхідними в керуванні країною. Дехто серед нас думав, що Хорті, як верховний головнокомандуючий, потрібен лише тимчасово — в період встановлення порядку, а потім знайдеться для нього місце, яке відповідатиме його здібностям. Але сталося не так. І всі примирилися з цим як з незмінним фактом. Коли Титус вперше повідомив мене, що Хорті лишається при владі надовго, я не повірив власним вухам.

— Милий Титусе, ти серйозно? Ти ж католицький піп! Нічого не розумію!

Титус нещодавно повернувся з Рима. Він не сказав мені, але я відчував, що його міркування тісно пов'язані з враженням від подорожі до Ватікану.

— Акоше, тут враховується багато факторів. Монархія застаріла.

— Згоден, — зауважив я.

— Перед нами два шляхи. Або утворимо демократичну республіку і візьмемо на себе відповідальність за всі її наслідки, або залишимо королівство, на чолі якого стоятиме регент з твердою рукою. Останнє вважається більш доцільним. Хорті у всьому визнає керівну роль католицької церкви і може очолити боротьбу проти більшовизму. А це головне. Після поразки революції в Угорщині повинен бути створений такий політичний лад, така диктатура, які матимуть сильний антикомуністичний зміст і протидіятимуть усяким комуністичним впливам із Сходу. Угорщина повинна стати лінією оборони, об яку розіб'ється більшовизм.

— Її можна буде прорвати…

— Це вже залежить від нас. А втім, європейська християнська політика в наші часи іншого політичного устрою теж не потерпить.

Помітивши, що я вагаюсь, Титус ще завзятіше взявся переконувати мене:

— Подумай, Акоше, до чого може привести демократія,