Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Рекс знову подав голос.

— Скажіть, ваше прізвище часом не Тегарт? — запитав з надією Федір.

— Так, я Тегарт… Манфред Тегарт. А звідки пан знає?

— З вашим татом ми давні друзі… — схвильовано мовив Федір. — У Дахау для всіх нас він був…

Рука сліпого здригнулася. Він довго мовчав, нахиливши голову.

— Нема його більше… Минулої зими поховали…

Важкою була для Крайніченка ця звістка. Вольф Тегарт зараз був для нього єдиною надією на порятунок… Нема старого, загартованого бійця, який усього себе віддав боротьбі проти чорної сили, що хоч і змінила маску, а все ж лишається фашизмом. «Він мене розумів і вірив мені, старий друзяка Вольф…»

— Сумна звістка… Повірте, для мене це теж… — у голосі Федора вчувався біль.

— Я знаю, його любили… На похорон з'їхалися друзі по партії, підпіллю, гефтлінги Дахау… Перепрошую, геносе, як ваше ім'я?

— Федір Крайніченко… Я українець, він мене Тодором звав…

— Він згадував про вас. Ще минулого літа, як приїздив Франсуа Дервіль.

— Кажете, Дервіль? А чи не залишив він своєї адреси?

— Мабуть, залишив, бо Віллі днями збирається до нього в гості.

У голові в Крайніченка закрутилася віхола. Зусиллям волі, примусив себе спокійно зважити ситуацію. «Віллі збирається до Парижа… А коли через нього передати Дервілю планшет з паперами Кьоніга? Чи можливо це? Ні, навіть повірити в таке… Тоді можна було б написати листа, попросити, щоб Франсуа передав папери Кьоніга до нашого посольства в Парижі, щоб розповів там все про мене. Нехай назве їм мій табірний номер. Це буде паролем. Листи хай пересилають сюди, на адресу Тегарта. Їх можна буде отримувати через Манфреда, навіть не заходячи в дім… Але чи погодиться Манфред? Як поставиться до того Віллі?

— Геносе Манфред, чи не міг би я передати для Франсуа листа?

— Та звичайно. Ви приходьте надвечір, Віллі буде вдома…

— Не можу. Я вислизнув на кілька хвилин… — Федір замовк. До них підходила сивенька фрау. Привіталася з Манфредом, покрутила в руках дерев'яного півника і пішла собі. Федір нервово поглянув на годинника. Потім знову звернувся до сліпого:

— Вибачте, що турбую, але мені конче потрібно написати Франсуа. Чи не дозволите зробити це у вас вдома?

Прохання було не зовсім вмотивованим, та, певне, хвилювання Крайніченка переконало Манфреда більше, ніж слова.

— Гаразд, геносе, ходімо. Рекс, ми йдемо додому, — мовив Тегарт, складаючи свого парусинового столика. Його дерев'яні фігурки при тому враз опинилися в сумці, що утворилася з покриття. Сліпий узяв усе те під пахву, права рука лягла на дротяну петлю на спині Рекса.

— Форвертс…

За кілька хвилин Манфред уже прочиняв хвіртку до палісадника, Федір озирнувся — нікого. Ввійшов, зачинив за собою хвіртку, а серце забилося, защеміло: ось там, під деревом, вони стояли з Вольфом… Тоді він і не думав, що то була їхня остання зустріч. Вони зайшли до вітальні.

— Я так розумію, вам потрібна адреса Дервіля?

— Так… — відказав Федір, думаючи про те, як підступитися з своїм непростим проханням переправити Дервілю планшет Кьоніга. «Шість, три двійки, п'ятірка…» — стукало в мозок.

— Ось у цій течці, подивіться, — сказав сліпий, простягаючи акуратно зав'язану теку з листами. — Це все Віллі… Він любить писати листи. Вичитає або де по радіо почув про цікаву людину й сідає писати йому листа. Там ви, певне, знайдете адресу Дервіля…

— Чи зручно? Чужі листи…

— Шукайте, інтимного там нічого нема.

Конверт з адресою Дервіля лежав третім згори. Федір дістав ручку, записник, однак зупинився. «Ні, цю адресу краще тримати в пам'яті… Листа до посольства вкласти в конверт з адресою Франсуа… Але чи буде згода взяти посилку для Дервіля?»

— Ви сказали, що ваш брат збирається в гості до професора Дервіля?

— Саме так, — озвався з сусідньої кімнати хазяїн. — Професор давно запрошує його.

— А чи не міг би він передати Франсуа мого листа і невеличку посилочку? Це його не переобтяжить?

— Думаю, що ні…

— Ви часом не поспішаєте?

— Ні, сьогодні я не піду до скверу… Зараз приготую каву. Ми завжди раді гостям, а друзям батька особливо…

— Тоді, з вашого дозволу, я напишу листа…

— Пишіть, там у течці папір і конверти.

Лист до посольства писався важко, проте вийшов коротким і точним. Лишалося написати кілька слів Франсуа:

«Дорогий друже! Я опинився в ситуації, мабуть, більш скрутній, ніж коли ми були в Дахау. Пишу з квартири покійного Вольфа. Після його смерті у мене тут не лишилося нікого. Тому звертаюся до тебе. Будь-що піди до посольства, передай посилку, яку тобі привезе Віллі, й розкажи про мене все, що знаєш. Наперед дякую тобі за неоціненну послугу. Вважай, ти врятував мені життя. Завжди твій 99776!

P. S. Пиши мені на адресу Вольфа. Ім'я забудь. Краще став номер 99603. Ти знаєш, хто його мав у Дахау. Хай розпитають про все у нього. Він мусить бути вдома».

Манфред вніс каву і дві скибочки чорного хліба.

— Даруйте, геносе, цукру не маємо, але кава справжня.

— Дякую. — Федір вклав до конверта листа, акуратно заклеїв. На конверті вирішив нічого не писати.

— Манфреде… Дозвольте мені вас так називати?

— Прошу…

— У мене до вас буде ще одне прохання. Чи не можна нам із Франсуа користуватися вашою адресою? Розумієте, я не можу дати своєї, бо не знаю, якою вона буде завтра. До того ж мої листи можуть