Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

які йому довіряли розслідувати, вважаючи знавцем і певною мірою практиком. Усі знали про його участь в операції «Бернгард», хоч уголос про те ніхто не говорив. Сміливці з числа контрабандистів заробляли великі гроші тільки за те, що таємно перевозили через кордон жменьку дорогоцінних камінчиків. Тому, коли він прочитав, що описана Цур-Гаєром установка спроможна давати тридцять мільйонів каратів на рік, він ледве не втратив розуму. Це було майже стільки, скільки давали алмазні копальні Голландії, Бельгії і Англії, разом узяті. Перед ним лежала праця, де кожна літера коштувала у тисячі разів більше, ніж усе золото, знайдене ними у тайнику.

Нехай Хассо Граф тішиться славою шукача скарбів, хай вислужується перед доктором Менцельбахом, для Гуго фон Глевіца ті злитки втратили будь-яку ціну. Тепер у його руках діамантове чудо. Зараз папери лежали в жовтому шкіряному портфелі на сидінні поруч з Гуго. Він один був їх володарем, і ніхто не мав права зазіхати на них. У науковому світі праця невідома, бо писалася таємно, а з секретних каналів він вилучив її назавжди. Гуго був гордий з того, що так спритно повівся. Зараз він хвалив себе і за те, що, поборовши бажання швидше позбутися Хассо, дві доби пиячив з ним у Нюрнберзі. Щоб не викликати у Графа підозри, лише вчора ввечері, коли вже розходились по номерах, він сказав йому, що хоче відвідати рідне місто, побачитись із сестрою, яка чекає на нього ще з війни. Як і сподівався, Хассо поставився до того бажання без будь-якої підозри, дозволив взяти «мерседес», його навіть тішило, що Гуго поїде до Мюнхена і він один, власноручно покладе «трофеї» на стіл Менцельбаха, покаже себе перед новим начальством у найвигіднішому світлі. Навіть пообіцяв сказати Тілліху, що сам послав Гуго на кілька днів до Мюнхена з завданням з'ясувати деталі біографії ще одної коханки професора Цур-Гаєра, яка жила тепер у столиці Баварії.

Відтак Гуго міг не хвилюватися: шеф економічного відділка Тілліх знатиме, де його підлеглий. Він, правда, і сам міг би подзвонити Тілліху, шеф не відмовив би йому, однак навіщо нариватися на несподіванки, а раптом у нього не той настрій. Думаючи так, Гуго дійшов висновку, що мотиви його поїздки до Мюнхена більш ніж переконливі, він таки вже довгенько не був у рідному домі на Терезієнштрассе.

Пригадалося дитинство, батько, Гізела, Юта… Колись там було гамірно, весело, не вщухали дитячі голоси і сміх… Зараз там, певне, все не так. Тепер там хазяйнує Гізела. В той час, коли він ще змушений був ховатись од американців, як колишній керівник мюнхенського гітлерюгенду, вона зуміла заручитися підтримкою окупаційних властей і прибрати до рук майно, банківські рахунки фон Глевіців. Спочатку він мав намір вивернути з сестриці свою частку спадщини, проте коли довідався, що, від'їжджаючи до Америки, його милий татко поклав і на його рахунок кругленьку суму, заспокоївся і вирішив не подавати до часу про себе звісток. Так було спокійніше, принаймні не тяглося з Мюнхена хвостів, як за його колегами.

Сьогодні вранці він послав Гізелі телеграму. Одначе майбутня зустріч з сестрою не викликала в ньому радісних почуттів. Навпаки, він волів би і зовсім не зустрічатися з нею, якби зустріч з Хорстом могла відбутися без її допомоги. Боявся собі у тому зізнатися, але саме ця зустріч тривожила його більше за все інше. Він так зжився з думкою, що ніхто інший, окрім Хорста, не зможе прислужитися здійсненню його планів, що навіть думка про можливу відмову кидала його в жар. «Чи пам'ятає він, що тоді, на процесі, я обійшовся з ним по-свинськи? Заклав його, як хлопчика. Ще добре, що Хорст надумав зіграти ту комедію з божевіллям і дременув до Італії, а то було б… Ох, було б… Однак усе те в минулому. Тепер Хорст фон Торнау не той. Сьогодні це можновладний пан, на рахунку якого всі маєтності і гроші фельдмаршала Торнау. Сьогодні це ім'я дзвенить, як золоті монети, сьогодні це барон, що ставить на ділових паперах замість підпису особисту печатку з фамільним гербом, а не якийсь там безродний хлопчак, що прибився до вілли на Терезієнштрассе бозна-звідки. Тепер барон Торнау володіє замком і землями у мальовничій місцевості, що відійшла до Австрії, але, оскільки входить до американської зони окупації, її відірваність від Баварії не відчувається. Це курортна альпійська місцевість, куди на літо з'їжджається вишукана публіка з багатьох країн Європи. Кожен метр землі в Зальцкаммергуті сьогодні коштує великих грошей, проте, наскільки відомо, землі Торнау не обертаються в так званому курортному бізнесі. Ні з офіційних джерел, ні з таємних каналів Гуго не зміг довідатись, у що Хорст вкладає свої капітали. Скидалось на те, що він узагалі не цікавиться ні банковими, ні комерційними операціями, бо ніде, крім світської і скандальної хроніки, його ім'я не згадується. Це й дивувало, і тривожило. Мати такі гроші і бути інертним у наш час, коли розумні люди з повітря хапають мільйони? Ні, це не вкладається в свідомості нормальної людини! Гроші дуже швидко тануть, коли вони лежать без руху, однак варто їх пустити в діло, як вони починають народжувати нові гроші. Це відомо кожному школяреві, чому ж цього не хоче зрозуміти Хорст?

«Мерседес» злетів на гребінь крутого горба. Гуго здалося, що він одірвався од землі і летить, не торкаючись колесами бетону. Наступної миті машина вже стрімко падала на дно глибокої чаші, де іскрились вогні вечірнього Мюнхена. Їх розрізала пурпурова стрічка ріки, відбиваючи густий багрянець вечірнього неба. Сонце вже давно сховалося за верхів'ями Швабської Юри, але якимось дивом примудрилося ще заглядати під синій покрівець, що його напнули над містом хмари.

Фрейзінгерштрассе вітала Гуго фон Глевіца затишними вогнями робітничого передмістя, а він усе думав про діамантові розсипи вечірнього Мюнхена. Та картина здалася йому символічною, гріла душу надією, підносила настрій. Обабіч пропливали одноповерхові будиночки. Вони ховалися за парканами і плетивом прикрашених першим цвітом садів. У них жили люди несхожі, різні за характером і уподобаннями, та всі вони зараз залежали від нього, Гуго фон Глевіца. Ніхто з них, звичайно, і не здогадувався про те, принаймні ніхто не знав, що ось зараз, у цю хвилину, мимо їхніх осель проїздить людина, від якої в недалекому майбутньому залежатиме їх робота, достаток, а можливо, і щастя. Такі честолюбиві думки приходили до Гуго не вперше, проте