Наталя Чибісова - Елізіум

вам боляче. Розумію настільки, наскільки здатна це усвідомити людина, якій ніколи не доводилося чути сказаного вам кілька годин тому. Є шанс, що ви так і не зможете мені пробачити. Маєте на це право. Але намагатимуся не використовувати своїх знань вам на шкоду. Адже це вас непокоїть? Розумію, як вам страшно. Тому все, що я зміг зробити, — опинитися поряд і простягнути руку. Навіть якщо наша співпраця потрібна Інквізиції, не варто все сприймати вороже. Скажіть, мені здалося, чи у вас теж виникла симпатія до Пола?

Ліза замислилася. Цій людині хотілося вірити, але чи не зашкодить у якийсь спосіб її відповідь комендантові? Психоаналітик може донести про «нестатутні взаємини». А якщо комендант також грає? Вона зовсім заплуталася. Часом відрізнити лицемірство від щирості неможливо. Вона вже бачила, наскільки віртуозно вдавалися до брехні певні істоти, виголошуючи найпрекрасніші слова, за якими не було нічого, окрім найстрашніших речей. Не має підстав довіряти будь-кому зі співробітників Інквізиції. Не повинна їм довіряти. Але прожити останній тиждень у стані війни, тамуючи всі почуття, було нестерпним. Він має слушність — сили знадобляться на інше. Та й що їй втрачати?

— Так, виникла, — відповіла вона.

— А він триматиме вас тут. А потім передасть до рук того, з ким ви мене сплутали сьогодні вранці. До речі, він не прийде дивитися на вас. Не приглядайтеся до кожного чоловіка в будинку. Крім того, якщо ви зробите щось не так, наприклад, просто переплутаєте, коли його називати Пол, а коли пан комендант, він вас покарає. Має за обов'язок. Проте ви йому симпатизуєте. Незважаючи на те, що він — частина Інквізиції. І водночас засуджуєте мене й не довіряєте. Це принаймні нелогічно. Не прошу вас змінювати свою думку одразу, але подумайте про це згодом. А тепер можу вас відпустити. Час, який мусите відбути зі мною сьогодні, ще не минув, але я беру на себе відповідальність і відпускаю вас. Аби не затягувати психологічних тортур, як ви, готовий посперечатися, подумки охрестили наші щоденні зустрічі. Можете йти.

Ліза дійшла до дверей, проте відчинивши їх, як і під час першої їхньої зустрічі, озирнулася:

— Еріку, зробіть мені ласку — наступного разу одягніть щось людське, тим більше, цей безглуздий костюм не личить вам, — і вона поспішила зачинити за собою двері, побоюючись, що він пожбурить у неї книжкою.

Ліза повернулася до кімнати, лягла на ліжко й спробувала, розібравши розмову з психоаналітиком, оцінити ситуацію. Якщо не брати до уваги остаточне майбутнє, все не вкрай погано. Поки ніхто з мешканців будинку огиди у неї не викликав. Звичайні люди. Стерпні. Якщо не зважати на функції, що на них покладено. Їй, здається, не дуже набрехали, обіцяючи лояльність. Вони їй подобались. І це лякало. Особливо сподобався психоаналітик. Гуморист. Виявляється він тут задля того, щоб допомагати вбогим та скривдженим. Навіть гірше — таким виродкам, як вона. Як чудово. Допомогти їй хоче. Підсобляв би ти мені десь у іншому місці. Вилупок. Затишний. Затишний виродок, м’який, наче шкіряний диван, там — у бібліотеці. Які всі добрі — плакати хочеться, які добрі. Гарні. Пухнасті. Суцільний фонд милосердя, комітет благочинності. Ну, для людей так воно й є. Чого людям боятися? Про них турбуються. Захищають. Тоді чому він так їй подобається? Вона ж нічого не знає про нього. Чим встиг її підкупити? Йому хотілось вірити. Хотілось вірити, що він тут заради неї. Аякже, а до тебе заради усіх, кого вони вбивали. Вони теж йому вірили? Для чого він тут?

Світ, де всі брешуть один одному. Навіть перед смертю обман. І найстрашніше — вона теж воліла цієї брехні. Не тієї страшної реальності, де її ненавиділи, намагалися навіть тепер використати, добитися від неї чогось, але хотілося тієї неправди, де її хтось іще потребує. Хотілось, щоб хтось був тут заради неї, а не Інквізиції. Бути диким вовком, зацькованим, який гарчить на весь світ, ті кілька днів, які лишились, — подібна думка доводила до божевілля. Він подобався їй. І не тільки він. Їй хотілося довіряти їм усім, навіть якщо для цього доведеться себе дурити.

У двері обережно постукали.

— Магдо, облиште ідіотську делікатність. Ще не чула, щоб у тюремну камеру було заведено стукати.

Магда пустила Лізине зауваження повз вуха.

— Приїхала лікарка. Повинна оглянути вас. У цьому немає нічого страшного.

— Магдо, просила ж, геть делікатність, я не мала дитина.

— Добре, це доволі неприємна процедура. Задоволені?

— Цілком. Дякую. Думаю, на мене чекатиме ще багато неприємних процедур. Значно неприємніших, ніж огляд лікаря. Ви, здається, казали, ніби транквілізатори тут популярністю не користуються. Не потребую, щоб мене годували знеболювальним.

Вони спустилися на перший поверх і підійшли до дверей майже в кінці коридору. Кімната за дверима нічим не відрізнялася від звичайного лікарського кабінету. Низькоросла немолода жінка в білому халаті кивнула Магді, й та пішла.

Ліза несподівано заплющила очі.

Запах.

Різкий.

Неприємний.

Нудотливий.

Запах.

Формаліну.

Звідки їй знайомий цей запах?

Ліза розплющила очі.

Від жінки пахло парфумами.

Гарними дорогими парфумами.

Лікар поклала Лізу на кушетку й почала розпитувати. Спершу запитала, як вона почувається, чи не паморочиться в голові, чи втрачала колись свідомість і наскільки сильний страх відчуває. Коли питання почали стосуватися інтимного життя, Ліза зрозуміла, до чого хилить лікарка.

— Хочете запитати, чи не вагітна я часом? Ні, не хвилюйтеся. Це неможливо.

— Тобі сказали, що ти не здатна мати дітей? — уточнила лікарка.

— Не казали, але щоб завагітніти, треба бути з чоловіком.

Лікар продовжила розпитування:

— І давно не мала сексу?

Ліза вирішила не подовжувати сумнівного задоволення:

— Я взагалі не мала сексу з чоловіками, — відтак, вхопивши двозначність фрази,