Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Пізніше Юлія картала себе за це. Вона вважала: якби їм удалося помиритися і вона б частіше бувала в батьків, того, що сталося, можна було б уникнути. Вона б швиденько з’ясувала ситуацію і змогла її врятувати. Між іншим, коли вона все ж таки спробувала щось зробити вже після катастрофи, чоловік зайняв жорстку позицію: батьки образили її і його, вони самі зробили свій вибір, захищаючи Руслана і прощаючи йому абсолютно все, й ось тепер поплатилися за все. Тому не варто навіть намагатися щось діяти: будь-яка допомога батькам одночасно стане допомогою паразитові Русику. Словом, подружжя за рік потому, що сталося, спочатку перестало жити разом, потім — розлучилося, Юля взяла собі дівоче прізвище і стала тим, ким стала.

А відбулося ось що.

Руслан, уявивши себе бізнесменом, почав позичати гроші на розвиток власної справи. Раніше його лише використовували, хоча все одно багатьох успішних справ без його формальної участі як офіційного інваліда підприємливі приятелі ніколи б не закрутили. Та, втративши відчуття реальності, Гаранін-молодший вирішив — у нього все піде легко. Бо люди його люблять, довіряють йому, жаліють і в разі чого все пробачать, бо він, як не крути, лише нещасна людина, котрій не поталанило. Більше того: його, Русика, ніхто не кине в біді.

Дивно, але попервах йому справді давали гроші. Переважно через те, що весь цей час Руслана пов’язували з серйознішими людьми, біля яких хлопець постійно крутився. Між іншим, у деяких випадках Гаранін козиряв прізвищами цих серйозних ділових людей. Потім знайшлися такі, хто, побачивши, як легко Русик знаходить потрібні суми, почали користатися цим. Словом, за дуже короткий час Руслан Гаранін заліз у шалені, як на Жашків, борги, причому завинив, серед інших, досить солідним кредиторам.

Проясняючи згодом ситуацію, Юлія спромоглася прорахувати головну схему: в якийсь момент знайшлися мудрі люди, котрі зрозуміли істинну ціну бізнесовим планам її молодшого братика. Тому, поки грім не гримнув, швиденько обробили Руслана таким чином, що всі його борги опинилися під закладом батьківського будинку. Лишалося дочекатися, поки Русик цілком очікувано не прогорить, поки не прийде термін віддавати борги, а тоді поставити перед фактом навіть не його, а батьків: або продавайте будинок і розплачуйтесь, або вашому синочку-придурку, котрий ці борги наробив, за двадцять чотири години амба. Причому могилку йому доведеться батькам копати власноруч. І, головне, це не врятує, борги сина хоч як доведеться платити. Ось тут пішли в хід документи, підписані батьками, що називається, не глядя. І приносив ці папери синок — просив підписати, бо цим батьки йому допоможуть. А батьки раділи: нарешті синочок знайшов себе…

Перелякані батьки, рятуючи Руслана, продали будинок.

На щастя, їм було куди відступати: в селі Пугачівка Жашківського району доживала мама Гараніна-старшого, бабуся Юлі та Руслана. Стара жінка, незважаючи на вік, була при ясному розумі. Тому поставила жорстку умову: вас прийму, але онука — зась. Нехай стає людиною — або нехай живе, як знає.

Руслан вибрав друге. Залишившись без даху над головою, взяв ноги в руки і кудись повіявся, благо, тоді саме буяло спекотне літо. В мами від цього всього стався серцевий напад — роками відганяючи мух від хворобливого синочка, вона занапастила своє міцне здорове серце. За рік її не стало. Поховавши маму на сільському кладовищі, тато теж почав дуже швидко здавати. Ще рік — і Юля втратила і тата, і бабусю. Потім, як уже говорилося, чоловіка.

Зате з’явився молодший брат.

— Звідки він упав, гадки не маю, — призналася Юлія. — Коли чесно, я не чула про нього відтоді років зо три. Але варто мені було розкрутитися і побудувати на околиці Жашкова власний будинок, він наче з повітря виринув.

— Послухайте, Юлю, — кахикнув Сахновський, — ось ми з вами вже півтори години балакаємо, я постійно чую від вас про бізнес, а чим займаєтесь — не знаю.

— Вам справді цікаво? — здивувалася вона.

— Ну, а ви як думаєте? Бо я так досі й не збагну, чому ви прийшли до мене, чого хочете від київського лікаря, в якого виникли проблеми зі спадщиною, і взагалі…

— Ну, якщо взагалі, — перебила його Гараніна, — тоді поясню коротко. Наша з вами батьківщина — переважно аграрний край. Великої промисловості тут нема, зате сільське господарство і тваринництво розвиваються. Про кінний завод я навіть не кажу — жашківські коні всьому світу відомі…

— Ви не перебільшуєте?

— А ви — не патріот малої батьківщини! — категорично відрубала Гараніна. — Може, чули, що тут, на Жашківщині, французи свої нові технології розробляють та випробовують? Наші, своєю чергою, теж займаються різними сільськогосподарськими ноу-хау. Такі дядьки по селах живуть, ви б знали! З такими головами ми тут точно не пропадемо. Та годі, лекцій про перспективи розвитку рідного краю я читати не хочу і не буду. Скажу про себе: я керую агрофірмою і маю солідну частку в ресторанному бізнесі. Тобто сама виробляю продукти харчування і постачаю ними понад половину місцевих закладів харчування, частково забезпечую інші міста, працюю з кількома Черкаськими ресторанами, ось домовляюся з київськими торгівельними мережами та рестораторами. Але з Києвом та іншими великими містами складно — конкуренція велика. Хтось комусь хабара зашле — і все: тендер на поставки я втрачаю.

— То ви — фермер? — перепитав Антон.

— Ага, і приїхала до вас просто з ферми! — в тон йому відповіла Гараніна. — Бачите, я в тілогрійці, хустці, гумових чоботах, а руки в мене зашкарублі від важкої роботи, — вона простягнула до лікаря свої доглянуті м’які руки з недавно зробленим манікюром. — Та й гноєм смердю, — Юля наблизилася на ризиковану відстань, аби Сахновський відчув тонкий аромат дорогих парфумів.

— Чого це ви відразу так агресивно?

— А чого це ви відразу так розчаровано? Фе-е-ермер! У вашій уяві фермери — це такі собі голови колгоспів. Чи навіть просто колгоспники, які не розгинаються на полях, мов негри на плантаціях бавовни! Є в мене в господарствах і такі. Вони за