Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Очевидно, ми говорили різними мовами.

— Вибачте, пане, але це воля в’язня в стінах темниці! Ми не можемо цим задовольнитися.

— Доведеться задовольнитися.

— Як? Ми повинні полишити будь-яку надію побачити батьківщину, друзів, родину?

— Так! І разом з тим скинути із себе тяжке земне ярмо, що люди називають волею! Не так уже це обтяжливо, як ви думаєте!

— Що стосується мене, — закричав Нед Ленд, — я ніколи не дам слова відмовитися від думки втекти звідси!

— Я і не прошу такого слова, містере Ленд, — холодно відповів капітан.

— Пане, — закричав я, не володіючи собою, — ви зловживаєте своєю владою! Це нелюдяно!

— Навпаки, великодушно!. Ви узяті в полон на бойовищі! Одне моє слово, і вас скинули б у безодні океану! А я зберіг вам життя. Ви напали на мене! Ви володієте таємницею, у яку не повинна була проникнути жодна людина на світі, — таємницею мого буття! І ви уявляєте, що я дозволю вам повернутися на землю, для якої я вмер! Та ніколи! Я буду тримати вас на борту заради власної безпеки!

Очевидно, капітан дійшов рішення, проти якого неспростовними були всякі докази.

— Цілком очевидно, пане, — сказав я, — що ви попросту надаєте нам вибір між життям і смертю?

— Цілком очевидно.

— Друзі мої, — сказав я, звертаючись до своїх супутників, — справа обстоїть так, що сперечатися даремно. Але ми не дамо ніякої обіцянки, що пов’язала б нас із хазяїном цього судна.

— Ніякої, — сказав невідомий. І більш м’яким топом додав: — Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, може, ви особисто не поскаржитеся на випадок, що пов’язав наші долі. Між моїми улюбленими книгами ви знайдете і свою працю, присвячену вивченню морських глибин. Я часто перечитую вашу книгу. Ви просунули науку океанографії так далеко, як тільки це можливо для жителя землі. Дозвольте запевнити вас, пане професоре, що ви не пошкодуєте про час, проведений на борту мого корабля. Ви зробите подорож у країну чудес! Зміна вражень схвилює вашу уяву. Ви постійно будете перебувати в захопленні. Ви не втомитеся дивуватися баченому. Життя підводного світу безупинно буде розгортатися перед вашими очима, не пересичуючи вашого зору! Я готуюся почати знову підводну подорож навколо світу — хтозна, чи не востаннє? Я хочу ще раз подивитися на все, що мною вивчене в морських глибинах, не один раз мною досліджених! Ви будете учасником моїх наукових занять. З нинішнього дня ви вступаєте в нову стихію, ви побачите те, що приховане від людських очей, — я і мої товариші не беруться до уваги, — і морська стихія розкриє перед вами свої рідкісні таємниці!

Не приховую, слова капітана справили на мене велике враження. Він торкнувся моєї чутливої струни, і я на мить забув, що споглядання чудес підводного світу не спокутує утраченої свободи. Але я утішив себе, поклавши на майбутнє розв’язання такої важливої проблеми. Тому я обмежився короткою реплікою.

— Пане, — сказав я, — хоча ви і порвали з суспільством, усе-таки, сподіваюся, вам близькі людські почуття? Ми потерпіли аварію корабля. Ви великодушно прийняли нас на борт свого судна. Ми ніколи не забудемо цього. Що стосується мене, зізнаюся, що якби можливість служити науці могла послабити потяг до свободи, то зустріч з вами найвищою мірою винагородила б мене за її втрату.

Я думав, що капітан простягне мені руку, щоб скріпити нашу угоду. Але капітан руки не простягнув. І я подумки пожалів його.

— Останнє питання, — сказав я, помітивши, що ця незбагненна людина готова піти.

— Слухаю вас, пане професоре.

— Як накажете звертатися до вас?

— Пане, — відповів капітан, — я для вас капітан Немо[37], а ви для мене, як і ваші супутники, тільки пасажири «Наутілуса».

Капітан Немо покликав слугу і віддав йому наказ тією ж невідомою мені мовою.

Потім, звертаючись до канадця і Конселя, він сказав:

— Сніданок вас чекає у вашій каюті. Отож ідіть за цією людиною.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І вони вийшли, нарешті, з темниці, де пробули взаперті більше тридцяти годин.

— А тепер, пане Аронаксе, чи не зволите зі мною поснідати? Зробіть ласку, ходімо за мною.

— Я у вашім розпорядженні, капітане.

І я пішов слідом за капітаном Немо. Переступивши поріг, ми опинилися в освітленому електрикою вузькому проході. Пройшовши метрів десять, ми через прочинені двері ввійшли у велику залу.

Це була їдальня, оздоблена і умебльована в строгому стилі. Високі дубові поставці, інкрустовані чорним деревом, стояли в кутках їдальні, і на їхніх полицях із хвилеподібними краями блищав дорогий фаянс, порцеляна, кришталь, Срібний посуд відбивав своєю блискучою поверхнею світло, що падало згори. Тонкий розпис стелі пом’якшував яскравість освітлення..

Посередині зали стояв щедро сервірований стіл. Капітан Немо жестом указав мені моє місце.

— Сідайте, — сказав він, — і їжте! Ви, мабуть,