Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

І тоді, коли Дівчинка лише силою волі стримувалась, щоб не перетворити когось із переслідувачів у маленьку мишку або свиню, що вдоволено рохкає, — хоча це, як вона добре знала, її би не врятувало — неподалік пролунав жахливий, божевільний, нелюдський крик. І ось троє Загарбників, оголивши мечі, помчали до бабусенції, що смикалася в якомусь шаленому танці й наближалася до них, розмахуючи над головою своїм коричневим плащем.

— Перетворю вас на віслюків і шакалів! — гукала вона, здіймаючи догори руки, а її плащ тріпотів, мовби крила велетенського кажана. — Ваших коней зроблю гусінню! А потім я, велика Чарівниця, перекинусь на гігантське пташисько і їх проковтну! Абра! Абрі! Абре! Абронабра!

…і вже ось зусібіч поспішали бігом Загарбники, багато хто скакав на конях, нетерплячі копита жеребців вистукували на бруківці голосний ритм смерті.

— Вона дає мені час утекти, — подумала Дівчинка. — Але сама що зробить? Не врятується. Не зачарує більше, ніж двох-трьох Загарбників, а решта схоплять її… і спалять. Але якщо я не втечу, то ця її жертва буде даремною…

…і вона вже мчала дорогою додолу, до мосту. Ніхто за нею не гнався, і навіть не оглянувся на неї. Всі Загарбники кинулись туди, звідки лунав божевільний голос. Однак що ближче вони підходили до старої, тим більше сповільнювали крок, переглядаючись перелякано і невпевнено.

— Давай! Бери її! — верещав злісно їхній отаман, однак жоден із вояків не поспішав підійти ближче до Чарівниці.

— Голови вам постинаю, бевзі! — репетував отаман. — Ослами ви ще проживете, але без голови, кажу вам, довго не протягнете! Вперед!

І тоді зграя Загарбників рушила вперед. Дівчинка, вибігши на міст, на мить оглянулась. Із щільного натовпу постатей у блискучих обладунках, за яким уже не було видно знавіснілої старої, раптом зірвався догори могутній орел, і перш ніж його встигли наздогнати стріли лучників, здійнявся високо, майже попід хмари, і зник з-перед очей.

— Вона перетворилася на птаха, — прошепотіла Дівчинка. — Попри все вона стала птахом, хоча саме цього їй не можна було робити. Хто відривається від землі, може на неї не повернутися — так кажуть святі магічні закони. Це ж вона мене їх навчала…

Однак у таких роздумах Дівчинка ані на мить не сповільнила бігу і тепер вже подолала чималий шмат дороги від мосту.

Загарбники на мить остовпіли від несподіванки, а очі їхні неспокійно блукали по небу. Аж ось їхній отаман вереснув:

— А та мала? Де та мала жебрачка з волоссям, як збіжжя цього краю, й очима, як небо перед грозою?! Недоумки! Ви й досі нічого не второпали?! Та це ж якраз була та істота, а Чарівниця тільки її прикривала! За нею!!!

Коли дикі вороні коні затупотіли по мосту й переїхали його, біля найближчих густих чагарів проминули маленьку сіру кицьку, що дивними блакитними очами дивилась на вершників. Але жоден з них навіть не звернув на неї уваги.

— Вона врятувала мене, порушивши священні закони магії, — муркотіла до себе кицька, облизуючи одну лапку. — Чи зможе вона тепер повернутися на землю? Чи вона вже ніколи її не побачить…

Кицька поволі пробралась глибше в кущі й зачаїлась у них. Десь за годину міст знову задуднів під кінськими копитами. Загарбники поверталися ні з чим.

— Бовдури! Вона може бути ще в місті! — репетував той, що їхав на чолі. — Обшукати кожен дім! Негайно! Вигнати на ринок всіх світловолосих дівчаток! Негайно, вже!

— Дуже вчасно, — муркнула кицька і потягнулася, а з кожним плавним котячим рухом знову перетворювалася на Дівчинку. — Священні закони магії не дозволяють жодній людині перебувати у подобі тварини довше, ніж до заходу сонця, — муркала вона сама до себе. — Ще трошки, і я могла би на все життя залишитись кицькою. У неї вже також небагато часу. Сонце ось-ось сховається за тією горою…

Зненацька з лопотінням великих крил прямо біля неї на землю впав могутній орел. У його випуклих очах Дівчинка побачила страх. Поглядом своїх очей вона додала орлові відваги.

— У тебе вже немає часу, — прошепотіла. — За три-чотири хвилини зайде сонце… поквапся…

Орел безпорадно затріпотів крилами раз… другий… і ще раз… Час минав, а його крила безсило бились у повітрі.

— Не можеш, — прошепотіла Дівчинка. — Мабуть, я все-таки маю тобі допомогти…

— Нічого не вдасться, — відповіли холодні сірі орлині очі, і їх повила пелена смутку.

— Може, вдасться, треба тільки спробувати… — прошепотіла Дівчинка і простягнула перед собою руки.

У сірих очах побачила переляк, але тепер вже вони дивились не з голови гордого царя птахів, а з дещо меншої голівки канюка… Ще один помах руки — і канюк перетворився на куріпку… Перш ніж в очах куріпки зблиснув страх і благання — перед маленькою знавчинею магії вже топталась на місці невеличка чорна курка.

— Я би воліла бути орлом, — сказали сумні очі курки. — Цей величний птах живе у Високих Горах. Літає високо, високо…

— …а курка, як людина, ходить по землі й рідко від неї відривається, — додала Дівчинка хитро. — Тепер у тебе тільки три секунди, щоб повернути собі свою подобу!

Курка затріпотіла крилами, і врешті перед Дівчинкою стала Чарівниця. Вона відразу опанувала себе і стримано й холодно глянула на свою підопічну:

— А якби я вже назавжди залишилася куркою? Подумай, наскільки це було б для мене небезпечніше, ніж якби я була орлом! Орлом я могла би літати далеко від людських осель, а куркою…