Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

свого жеребця до кузні, бо підкова на передній нозі вже геть одривалася. В Івася клопоту було по самісінькі вуха: напоїв коня, почистив згреблом, а тоді запровадив до стійла й засипав йому ячменю.

— Ну, — каже, — бувай же здоров! І стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.

Гнідий заіржав наздогін, а Йвась махнув йому рукою і вийшов зі стайні.

Надворі вже й вечоріло. Над Дніпром стелився туман, а в церкві дзвонили до відправи. Завернув Івась за ріг, аж тут наперестріч йому ватага хлопчаків.

— Ну, здоров! — каже один, заступаючи дорогу.

Глянув на нього малий козак і бачить: їй-бо, одоробало якесь. Мармиза, хоч цуценят лупи, безесна та драпіжна, носяра з барабулькою на кінці, а на голові оселедця немає.

— Здоров! — каже Івась.

— Щоб тебе кіт поборов! — каже одоробало, а тоді як пхне Івася в груди.

Заточився малий козак, та вдержався на ногах.

— А тебе, — каже в одвіт, — кобила… та, що вчора била! — та й собі як пихицьне, то те одоробало так і заорало носом у кізяки.

Хлопчаки зареготалися, а мордань підвівся і давай кізяки обтрушувати.

— Диви, — каже, — який змисний! Ти хто такий, га?

— Козак я, — каже Івась, — хіба не видно! А ти хто?

— Теж козак… а що, не бачиш?

— Ні, — каже Івась.

— А се чому?

— А оселедець твій де? — питається Івась. — Згубив? Чи, може, пацюки відкусили?

Мордань упритул підійшов до Івася, а хлопчаки за ним підступилися. Було їх душ із п'ять, усі босі й убрані в якесь лахміття — глянути нема на що.

— Ти диви, — каже мордань, — та се панич якийсь! Шабля в нього при боці, чоботи добрячі… Може, поділишся? Бо я ось геть на пси перевівся, як той лапко ходжу!..

Бачить Івась, що непереливки буде. Хлопці всі вищі за нього і, певне, старші — ото зараз маку втруть!

— І могорич не виставив, — каже далі мордань.

— А за що се тобі виставляти? — питається Івась.

— Не мені, — каже мордань, — а нашому куреню! За те, що у Січ прийшов.

— Ага, — каже Івась, — зараз! А в око не хочеш?

— Ану дай! — скипів мордань.

— А от і дам!

— А дай!

— А зараз і дам!

— А не посмієш!

— Я?! — питає Івась.

Та й гупнув йому під дихало, як дід навчив. Гикнув мордань і повалився додолу, мов сніп.

— Бий його, хлопці! — каже, качаючись по землі. — Се недоляшок… бусурман!

Тут ватага й налетіла на Івася. Вмент із ніг повалили та й ну молотити його чим попадя. Лапнув Івась за шаблю, а її катма, — злупили вже, гицлі!

— Ох ви ж, чортяче насіння! — волає Івась, затуляючись од ударів. — А щоб на вас образи святі падали! А нечиста сила вас побила б! А бодай вас перва куля в бою не минула!

— Бий, забий! — гукнув мордань, схопившись на ноги. А сам прискочив і запоясника Івасевого до себе цупить. Вчепився Івась за колодку, а мордань хап за лезо — та й відскочив назад, вимахуючи рукою.

— О-о-о! — заревів, мов бичок, і сльози з очей біжать по товстій мармизі. — Мене зарізали! Люде, мене на смерть зарізали! Кров, кров біжить!

Хлопчаки й назад сахнулися. А Йвась зірвався на ноги й запоясником крутонув, аж криця блиснула.

— Повбиваю, — каже, — усіх! Де моя шабля? Де моя шабля, га?! Ану оддайте, то помилую всіх!

— А се що тут коїться?! — крикнув хтось ізбоку. — Всім стоять!

Озирнувся Івась, а поруч десь узявся парубчак років чотирнадцяти. Вбраний по-козацькому, ще й червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Пане отамане, мене зарізали! — телесується мордань, показуючи розпанахану долоню. — Осьо киші, киші лізуть!

— Заткай жлукто, бевзю, — каже йому парубчак. — Ніхто тебе не зарізав… живий-бо! А ти хто такий? — глянув на Івася. — І чого в одному чоботі?

Зиркнув Івась, а в нього й справді одного чобота чорт має.

— То Барабаш злупив із нього, пане отамане! — озвався хтось із гурту.

— Так се ви що ж, — каже отаман, — гуртом на нього навалилися, еге?

Хлопчаки мовчали.

— Усі на одного?! — питається отаман, а сам на виду аж потемнів.