Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

тіла дівчинки перелилася в обличчя; підскочила вона до мулярчука і, відпихаючи його, закричала:

— Ганьба тобі, нікчемний ледащо! Зараз же геть з кімнати!

Мулярчук, замість уступити дівчинці, відштовхнув Мар’янку з злістю, аж вона заточилась і ледве не впала. Охопив мене тоді такий шалений гнів, що я вже не міг стриматися, підскочив до юнака, схопив його за горло, аж він захарчав, і щосили штовхнув до дверей; двері з тріском відчинились, і мулярчук полетів сторч головою на вулицю. Пан Григор, дарма що мав боягузливу душу, як побачив, що Банті штовхнув його Мар’янку, несподівано підскочив, наче лев, охоплений таким страшним гнівом, в якому я ніколи потім не бачив його; у такому запалі він, певно, пішов би й на гармати, які вогнем бухають, а за свою дівчинку обов’язково помстився б. Коли б ми з Мар’янкою не втримали його, чіпляючись за його руки і навіть за ноги, він, мабуть, убив би мулярчука.

Отак нажив я собі ще одного ворога в лиці Банті, але водночас здобув прихильність добрих людей, бо саме до таких належав душею й тілом пан Невчасний, а між мною і Мар’янкою вже з того часу виникла велика і щира дружба. Я написав лист до матері, а Мар’янка вислала його до свого дядька, пана Зибулта в Самбір. Я був певен, що цей лист дійде. В листі я писав матері, що бог ласкаво допоміг мені знайти добрих і чесних людей, що я вже вчуся заробляти собі на хліб і що серце підказує мені, що батько ще живий і до нас повернеться, що тут, у Львові, інший світ і нема таких грабіжників, як підстароста і гайдук, а всі, з ким я буваю, чемні й ласкаві до мене. і це було так насправді, бо і пан Шіпитко, і пан Геліас, і пан Домінік, і Урбанко, і всі слуги виявляли до мене прихильність, навіть Вороба, завжди похмурий і мовчазний, наче був нерадий усякому божому створінню, часом на мене веселіше погляне і замість мене охоче підніме тягар, не даючи мені перевтомлюватись. Але така погода тривала недовго. Насувалася вже важка хмара над моєю головою, хоч я ще не бачив і не передчував її.

VIII Фок! Фок! Фок!

Під час служби у пана Ярослава Шпитка найдовше бував я з Домініком, молодшим продавцем його, бо пан Геліас або сидів над тією великою книгою, або писав листи, або з самим паном переглядав і компонував різні квитанції, а Урбанко цілими днями вчився в школі і тільки ввечері приходив на обід, та й то не щодня, так що погратися з ним я міг лише в неділі і свята. З паном же Домініком ми бували разом майже від ранку до вечора то в індермаху на складі серед товарів, то в підвалах коло вина малмазія, яке безперестанно треба було постачати цілими куфами або гарнцями купцям до міських ресторанів. Гамал Вороба також працював разом з нами, але і по-старому мовчав і тільки часом буркне щось, як ведмідь, коли в нього з рук падала куфа чи якийсь важкий пакет з товаром або щось взагалі не ладилось.

Саме надходив час ярмарків. Роботи було дуже багато, бо на великі ярмарки пан Ярослав завжди висилав кого-небудь з товарами: на більш знаменні їздив Домінік, а на Ярославський ярмарок, який був найголовніший, — сам пан Геліас; на менші відправляли когось із молодших челядників. Одного дня, коли ми добирали товари за реєстрами, виписаними Геліасом, Домінік, не зрозумівши добре одного реєстру, звелів мені піти з цим реєстром до контори і там запитати або Геліаса, або самого пана Шпитка.

В конторі пана Геліаса не було, тільки сам пан Ярослав і якийсь другий пан, який здався мені дуже знатним, бо вдягнений був багато, мав при боці позолочену шпагу і чудові персні на пальцях. Пан Ярослав розмовляв з ним по-італійськи, мабуть, у дуже важливій справі, бо ледве я появився на порозі і ще не встиг розкрити рота, як він уже махнув мені рукою, щоб я вийшов. Повернувшись до індермаху, я сказав про це панові Домініку.

— Знаю, — промовив Домінік, — то дуже багатий венеціанський купець, який учора ввечері приїхав до Львова. З паном Ярославом вів розмовляє у важливій справі, тож не дивно, що тебе виставили за двері.

— Певно, про якийсь обмін товарами, — кажу, тому що пан Ярослав торгував із заморськими купцями і платив товаром за товар, наприклад, за коріння заморське давав віск, соболі або янтар, який з’являвся часом на складі.

— Ні, не про обмін, — заперечив Домінік. — Цей венеціанець — брат лікаря Курція, що пропав без сліду тут, у Львові, минулого року.

— Як це пропав? — зацікавився я. — То ж був знатний чоловік, а про таких завжди щось знають і чують. Як, наприклад, міг би пропасти безслідно пан Ярослав або пан Геліас? Адже у Львові татар нема?

— Татар нема, але бувають люди, гірші від них.

— Його ж не вбили?

— А звідки знати про це? Що він приїхав до Львова, це відомо, але щоб вихав, ніхто не бачив. Зник, як камінь у воду!

— А чому ж його не шукали, якщо це був знатний чоловік?

— Шукали, та, гадаю, не там, де міг би знайтися.

Вороба, який сидів у кутку і слухав, раптом вгатив своїм кулачищем у великий пакунок так, що мало не розбив його на дрізки, і гукнув:

— Під землею!

— Хіба його вбито і закопано? Тоді чому ж його не шукали під землею? Пане Домінік, будьте ласкаві, розкажіть мені, як воно було.

— Фок! — обізвався знову з кутка Вороба, але вже тихіше, мовби бурмотів сам до себе.

— Це заплутана справа і, може, залишиться таємницею вже назавжди, хоч люди багато думали про неї і знову стануть балакати, коли тепер навмисне приїхав сюди венеціанський купець докопатися, що ж могло скоїтися з