Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Гілея 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Гілея" автора Микола Якович Зарудний. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 127
Перейти на сторінку:
зараз один у цьому нічному степу. А вона, певно, веселиться з Іваном і отим майором. Куди йому братися до них? Запорожний — директор, а той майор, мабуть, заробляє добрі гроші: навіть у будень ходить в блискучих хромових чоботях... А в Максима нема ні чобіт, ні орденів, нічого нема у Максима. І дивляться на нього як на хлопчиська. Ну чому він не старший за Марту? Або хоча б ровесник. Тоді б він сказав мамі, що одружиться з Мартою. Мама добра, вона погодилася б. А Максим працював би і вдень і вночі, на тракториста вивчився б, або став лісничим, заробляв би великі гроші, накупив би Марті багато стрічок, хусток і ще приносив би їй книжки. Марта нічого не робила б, а тільки ждала його... А потім він поїхав би в місто і вивчився б на якогось великого начальника...

А може, зараз отой майор цілує Марту? Якщо цілував її Максим, то майор теж може цілувати. Або сидить Марта зараз у кузові з Іваном. Парамон у кабіні, а вони вдвох. І горнеться до Запорожного Марта, як горнулася до нього, коли їхали від Дніпра. Але чому ж тоді таким гнівом спалахнули Мартині очі, коли вона побачила, як та незнайома дівчина цілувала Івана? Який же ти дурний, Максиме. Вона просто ревнувала Івана до тієї дівчини. Вона любить Запорожного. І, може, Парамон казав правду...

Тяжко Максимові.


* * *


Парамон був на сьомому небі і не хотів з нього спускатися. Ще не доводилося йому зустрічатися з такою славною жінкою, як Лідія Миколаївна. Генеральша, а прийняла його як родича, а оце вже з півгодини сидять вони і гомонять про Парамонове життя. Журиться Парамон, і генеральша журиться разом з ним. Вона навіть сльозу витерла, коли Парамон розказував, як йому тяжко самому, як по тижню не говорить ні з ким. Лідія Миколаївна схлипнула. Парамонові ще дужче стало шкода себе і він додав:

— Або й по два тижні.

— Одружитися нам треба, — говорила Лідія Миколаївна. — Друга б мали, затишок у хаті...

— Так немає ж об’єкта, — зітхнув Парамон.

— А ви ж про Марину говорили, Парамоне, — нагадала Лідія Миколаївна.

Парамон, справді, згадував Марину, коли розповідав Лідії Миколаївні про мешканців Овечого хутора, але зовсім не для того, щоб думати про одруження з нею.

— І їй було б добре з вами, — провадила далі Лідія Миколаївна, бо не так легко дати раду двом діткам.

— Не легко, — погодився Парамон.

— Вона ж ще не стара?

— Молода, моя ровесниця, — відповів Парамон, набиваючи собі ціну, а може, тому, що хотів догодити Лідії Миколаївні. Якби вона лиш сказала, то Парамон згоден був би вже сьогодні одружитися з Мариною, щоб мати друга і затишок.

— Тоді чого ж вам думати? — міркувала Лідія Миколаївна. — Чи Марина не погодиться?

— Погодиться, — безапеляційно сказав Парамон. — Тільки я їй скажу — зразу ж і погодиться.

— То скажіть.

— Взавтра й скажу, — пообіцяв Парамон, щоб догодити генеральші. А чому б і справді не сказати? Славна Марина, хоч і пережила багато, а ще красива, а як же він танцював з нею на Мартиних іменинах! Дітей двоє. Ну то й що? Оте казашеня маленьке без батька росте і Ганнуся. Із двох своїх хат поставлять вони одну велику, розведуть худобу та й житимуть... І чому він раніше не подумав про Марину, а поліз зі своїм сватанням до Марти? Треба поговорити з Мариною. На весілля, може, і Лідія Миколаївна приїде з генералом. — Запрошу вас на весілля, — сказав Парамон.

— З радістю приїду, — відповіла генеральша, а коли появилися в кімнаті Чоботар з Іваном, вона повідомила: — Парамон жениться і запрошує нас на весілля, Дмитре.

І всі почали поздоровляти Парамона, наче справді він уже одружувався.

— На кому? — запитав Іван.

— На Марині Гомон, — відповів Парамон, щоб не підвести Лідію Миколаївну.

Марта заплескала в долоні.

— Женюсь! Хочу мати друга і... затишок, — пригадав слова Лідії Миколаївни Парамон і звернувся до генерала: — Правильно?

— Дуже правильно, — сказав Чоботар і поналивав чарки. — За щастя Парамона Чарія!

Марта знову сіла поруч з Сергієм, і дивна переміна сталася в її поводженні: де й подівся той холодок, що війнув було поміж ними. Марта сміялася, відверто загравала з Сергієм і почервоніла, коли Чоботар, дивлячись на них, сказав:

— Бачу, що у нас може незабаром бути ще одне весілля. Як, Сергію?

— Не знаю, Дмитре Корнійовичу, — промовив Сергій.

А Марта промовчала, хоч годилося б у такій ситуації категорично заперечити і прошептати щось схоже на «таке скажете» або «я й не збираюся». Марту дратувало, що це все залишилося поза увагою Івана. Йому було байдуже, що вона сиділа з Сергієм, що загадково усміхалася майору...

— Треба збиратися, — подивився на годинника Запорожний. — Дорога далека.

Чоботар з дружиною провели гостей на ганок і розпрощалися, запрошуючи не минати їхньої господи.

— Неодмінно буду, — запевнив Парамон. — Я — такий... Сказав — зв’язав.

До машини їх провів Сергій. Парамон хотів було сісти в кабіну, але Марта попередила його:

— У кабіні поїду я...

Вона демонстративно подала Сергієві обидві руки:

— Приїзди, Сергію, буду рада тебе бачити!

Іван розумів, що Марта все це говорила для нього...


* * *


Запорожний мовчав, заглибившись у свої тяжкі думи.

Радісно було на душі у Парамона Чарія.

Застигла Марта в якомусь тривожному передчутті.

1 ... 24 25 26 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гілея"