Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

від’їхав, меблі почали розвантажувати, а продавець так і не отримав ні цента. І Голмс так і не сів до в’язниці. Він був єдиною людиною в усіх Штатах, якій таке могло зійти з рук».

Розрахуватися з боргами Голмс цілком міг, грошей йому не бракувало. За оцінками Девіса, Голмс у своїй аптеці та крамницях, а також в інших оборудках, здебільшого нечесних, заробив 200 000 доларів. Наприклад, Голмс пробував продати інвесторам машину, яка перетворювала воду на природний газ. Демонстраційна модель була непомітно підключена до міської газової мережі.

Він завжди був милим і привітним, але бувало й так, що ці якості все ж не присипляли пильності його ділових партнерів. Аптекар на прізвище Еріксон згадував, як Голмс ходив до його крамниці по хлороформ — потужний, але непередбачуваний засіб анестезії, який використовувався від часів Громадянської війни. «Інколи я продавав йому цей препарат дев’ять-десять разів на тиждень. Кілька разів я питав, навіщо він йому, але відповіді отримував дуже непереконливі. Урешті я відмовився продавати йому хлороформ, доки він не скаже, для чого він йому, оскільки боявся, що він використовує ці ліки не за призначенням».

Голмс відказав Еріксонові, що хлороформ йому потрібен для наукових експериментів. Пізніше, коли Голмс знову прийшов по хлороформ, Еріксон поцікавився, як там його наукові експерименти.

Голмс здивовано подивився на нього і сказав, що ніяких експериментів він не проводить.

«Я ніяк не міг зрозуміти, що в нього на думці», — згадував Еріксон.

Жінка на прізвище Строверс час від часу брала в Голмса речі на прання. Якось він запропонував їй 6000 доларів, якщо вона застрахує своє життя на 10 000 доларів і зробить його бенефіціарієм. Коли вона спитала, навіщо йому це, він пояснив, що, коли вона помре, він отримає 4000 доларів прибутку, а зараз вона зможе розпорядитися своїми 6000 доларів як захоче.

Для місіс Строверс то були великі гроші, а від неї вимагалося лише підписати кілька документів. Голмс запевнив жінку, що це абсолютно законно.

Місіс Строверс була здорова і збиралася жити довго. Вона вже майже пристала на цю пропозицію, коли Голмс лагідно сказав їй: «Не бійтеся мене».

І це її вжахнуло.

У листопаді 1890 року Голмс разом із рештою Чикаго дізнався, що оргкомітет Всесвітньої «Колумбівської» виставки нарешті ухвалив рішення щодо місця, де вона буде проводитися. На втіху Голмсові, основна територія ярмарку була в Джексон-парку, просто на схід від його будівлі — там, де Шістдесят третя виходила на берег озера, хоча окремі павільйони мали бути в центрі міста, у Вашингтон-парку та вздовж бульвару Мідвей.

Голмс був знайомий із тими парками — він їздив туди на велосипеді. Як більшість американців, він теж став жертвою «велолихоманки», спричиненої винайденням «безпечного» велосипеда з колесами однакового розміру й ланцюговою передачею. На відміну від більшості американців, Голмс, щоправда, спробував заробити на цій лихоманці, купуючи велосипеди в кредит, а потім перепродаючи, ані цента не заплативши за покупку. Сам він їздив на велосипеді фірми «Pope».

Рішення оргкомітету здійняло хвилю жаги до грошей в усій південній частині Чикаго. У «Tribune» оголошення виставляло на продаж будинок із шістьма кімнатами на розі Сорок першої та Елліс-стрит, приблизно за півтора кілометра від Джексон-парку, і нахвалялося, що під час виставки господар зможе здавати ті шість кімнат, отримуючи приблизно тисячу доларів на місяць (близько 30 000 доларів за курсом ХХІ століття). Будівля Голмса від початку мала неабияку цінність, з огляду на те, як зростав Інґлвуд, але тепер ця нерухомість ставала просто-таки золотою жилою.

І йому спало на думку, що, розробляючи цю жилу, він може водночас задовольняти деякі інші свої потреби. Він знову дав оголошення, шукаючи нових будівельників, і покликав на поміч своїх вірних спільників Чеппелла, Квінлена і Пайтзеля.

Паломництво

Зранку в понеділок 15 грудня 1890 року (цей день запам’ятався в історії Чикаго надзвичайно теплою погодою, а в інших місцях Сполучених Штатів — смертю Сидячого Бика[24] від кулі) Деніел Бьорнем сів на потяг до Нью-Йорка, збираючись на зустріч, яку вважав вирішальною для своєї виставкової одиссеї.

Він зайшов до яскраво-зеленого пульманівського вагона, де повітря висіло непорушно, мов важкий гобелен. Пролунав дзвоник — і дзвенів та дзвенів у ритмі руху потяга, який котився через місто на рівні землі на швидкості тридцять кілометрів за годину, незважаючи на тісне сусідство трамваїв, колясок і пішоходів. Уся вулиця зупинялася і проводжала поглядом поїзд, який мчав за шлагбаумами, махаючи довгим пасмом чорно-білого диму — наче єнотовим хвостом на хутряній шапці. Потяг прогуркоче повз «Union Stock Yards», де сморід подвоюється у несподіваному для грудневого дня теплі, повз цілі гірські масиви куп вугілля, на яких тануть брудні снігові шапки. Бьорнем боготворив красу, проте жодної краси не бачив ще багато миль — лише вугілля, іржа, дим, нескінченно повторювані, доки потяг не вискочив у прерію, і все, здається, занурилося в тишу та спокій. Зовсім стемніло, але старий сніг створював враження сутінків.

Рішення оргкомітету щодо місця проведення виставки викликало швидку послідовність подій, яка водночас і надихала, і дещо непокоїла: усе раптом стало реальнішим, дійсний масштаб події — ще більш приголомшливим. Оргкомітет одразу дав команду: за двадцять чотири години надати приблизний план виставкової території. Джон Рут під керівництвом Бьорнема й Олмстеда