Богдан Логвиненко - Saint Porno. Історія про кіно і тіло

а тепер я у фурі автостопом їду до Києва. Поки я зібралася — вже вечоріло, це також не було ознакою того, що це хороша ідея. Так, їздити дівчині самій автостопом — великий ризик. Але коли в тебе в наплічнику високі каблуки, еротична білизна і три штуки баксів, а не спальник і намет — це зовсім інші відчуття, ось тільки тоді ти розумієш, що таке по-справжньому «небезпечно для дівчини самій автостопом».

Спершу зупинилася фура з закарпатськими номерами «АО». Але чоловік їхав в обхід Білорусі і страшенно повільно, тож прямо перед Білоруссю я зупинила вже наступну фуру — дніпропетровську. Весь автостоп по Росії в мене був з привітанням «Слава Україні — Героям Слава». У Білорусі було страшенно важко, мене боялися брати, я йшла кілька годин уздовж дороги. Потім зупинився мікроавтобус без вікон. Вантажний, але всередині сиділо мужиків п’ять. Заробітчани, які поверталися з Росії в нищу Білорусь. Я бачила по їхніх очах, що вони голодні. Але я була втомлена йти і сіла. Чого сіла? Думала про себе: «От дура!» Але все було в порядку, жодних навіть непристойних жартів, якими водії іноді перевіряють дівчину на можливість щось від неї отримати, все було о′кей, вони мене трішки провезли і висадили.

По поверненні у Київ нічого нового не відбувається, я пишу про свої переживання. Для мене порно — це найкращий спосіб відволіктися від своїх роздумів. Хтось іде на дешевий тупий голлівудський фільм у кіно, аби відволіктися, а я знімаюсь у порно. Це забирає твої думки і дозволяє ні про що не замислюватись. Людям незручно спілкуватися зі мною, бо в мене є власні роздуми про світ і соціум, про причини і наслідки, мені хочеться змінити світ навколо, і я вірю в себе.

Вікно в Європу

Мій російський агент розповідав суцільні жахи про європейський ринок. Про те, що там усі працюють тільки з аналом, що там довгі робочі дні, та інші жахи. Йому було невигідно, аби я їхала в Європу. А я для себе вирішила, що треба спробувати.

Я отримала шенґенську візу. Мені хотілося їхати в Європу працювати, але агент сказав чекати. Я відчуваю в Києві старіння. Старіння навіть не фізичне, а моральне. Тут скрізь кладовища, похорони, тут постійний сум і печаль. Тут скрізь нещасні, мертві очі, я в Києві старію за місяць на рік, ніяк не можу звикнути до цього.

Наприкінці лютого я таки поїхала в Європу. Я вперше виїжджала на Захід, і в мене був литовський шенґен. Я їхала туристичним автобусом до Варшави, а звідти вже мала квиток на літак до Будапешта. Не було ніякого страху, я знала, що їду займатись легальним бізнесом, у мене все чисто, я не порушую закон, я працюватиму з професіоналами, перевіреними роками, зі мною нічого не станеться і я можу за себе постояти.

У Будапешті мене зустрів шофер, ми з ним зайшли до кількох офісів порноагентств і підписали угоди. Я заповнила анкети, у яких жанрах готова зніматись, у яких ні, і більше до цього питання ніколи не поверталась. В Угорщині порно цілком легальне, Будапешт вважається однією зі столиць світової порноіндустрії. Я одразу ж закохалася у це місто на Дунаї. Не через порно, звісно, Будапешт просто чудовий.

Мене поселили в моделхаус. Це така величезна квартира в самому центрі міста, на набережній, де живуть дівчата. У чотирьох кімнатах живе від трьох до шести дівчат. Мені одразу трішки не пощастило, вільною була лише кімната без вікон. А враховуючи, що декілька дівчат на кухні постійно палили і погано провітрювали, дим стелився по усій моїй кімнаті і просто не було чим дихати. Тож перші ночі я спала просто на дивані в холі, а потім переїхала до іншої кімнати, яка звільнилась.

Там я вперше і востаннє за весь час зйомок зустріла українку, це була двадцятирічна Оля, студентка якогось престижного київського університету. Вона приїхала за порадою подружки з Росії, просто підзаробити під час канікул. Дуже гарненька, тиха і завжди з доброю посмішкою, вона підходила під образ скоріше якоїсь Діви Марії. Усі казали, що вона занадто мила для цієї роботи, треба бути трохи жорсткішою, бо нею будуть користуватись.

Знаєш, мене дуже дивують оці чутки, що українські дівчата недавно замінили росіянок у порно. Я почала розпитувати різних режисерів і акторів, і всі казали мені те саме: знаю лише кілька українок, а росіянок — сотні і тисячі. Тож мені незрозуміло, звідки беруться ці чутки.

У Будапешті треба було сходити здати аналізи. Працюючи в Пітері, можна здати аналізи в Києві чи будь-де, у Європі ж — тільки на місці. Взагалі, в мене ніколи не було жодного страху підчепити щось на знімальному майданчику. Там знайомство починається не з привітань, а з обміну аналізами. Ну, не баночок, звісно, ти зрозумів. Інакше бути не може. Немає результатів — немає зйомок.

У Будапешті я вперше в житті була у нічному клубі. Для мене завжди цей силіконово-пластиковий світ був занадто силіконовим і пластиковим. Що там може бути цікавого? Ніколи не могла цього збагнути. Але всі наші дівчата йшли, і я мала піти з ними за компанію. Це було жахливо, я не можу зрозуміти, навіщо люди платять за це гроші. Ненавиджу скупчення людей, таку голосну музику, ненавиджу яскраве світло, що б’є по очах. Коротше, це було як каторга. Я постояла за баром за компанію з дівчатами і пішла далі вештатися вулицями нового для мене міста.

А от наші розмови на будапештській кухні — це було дійсно прекрасно. Кожна дівчина розповідала, як пройшов її знімальний день, ми знімалися на різних студіях, з різними режисерами і акторами по черзі, тож з часом усі були перезнайомлені і ділились враженнями. І це були такі посиденьки, як у фільмах, коли шахтарі збираються