Цзян Жун - Вовк-тотем

— У степу хитрувати з друзями — збиткувати!

Чень Чжень і Ян Ке прийняли з рук Старого дві низки шашликів, які той для них посмажив, і почали з таким апетитом їсти, що навіть не звертали увагу на сік свіжозготованої баранини, що стікав у них по губах. Їм і раніше подобалося їсти смажену на вогні свіжу й ніжну баранину. Чень Чжень сказав:

— Батьку, це я вперше їм «вовчу їжу» і вперше їм таке смачне м’ясо! Я тільки зараз розумію, чому деякі імператори та їхні сини так любили полювання. Наприклад, Тан Тай-цзун[27] — один з найсильніших імператорів в історії Китаю — дуже полюбляв полювання. А його старший син — спадкоємець престолу — часто їздив зі своїми охоронцями-тюрками в степ, де вони влаштовували змагання на конях і полювання. А ще цей спадкоємець у дворі свого палацу напнув степовий намет, у якому, як і ви, вбивав кіз, готував їхнє м'ясо, власноруч відрізав собі шматки та їв. Йому так подобалося степове життя, що він навіть не хотів бути імператором! Йому хотілося високо тримати тюркський прапор із зображенням вовчої голови, очолити тюркську кінноту в степу на полюванні й жити степовим життям тюрків. Згодом він і правда втратив свій титул спадкоємця — так вирішив Тай Тан-цзун. Степове життя дійсно захоплює людину, зачаровує так, що дехто навіть від імператорського титулу відмовляється!

Старий витріщився на нього:

— Чому ти раніше не розповідав мені цієї історії? Це — дуже цікаво! Якби ви, ханьці, усі так любили степ, як цей імператорський спадкоємець, було б добре! Але якби він не втратив трону — було б ще краще! Китайські імператори династії Цін дуже любили монгольський степ, полюбляли приїздити сюди на полювання й полюбляли брати монгольських жінок собі за дружин. А ще забороняли ханьцям орати степ. У ті часи монголи з ханьцями не воювали, тож у степу було спокійно.

Біліґ любив слухати історичні оповідання від Ченя, і потім завжди віддаровував його монгольськими оповіданнями. На цей раз він сказав:

— Якщо в степу не їсти «вовчу їжу», не можна вважатися справжнім степовим монголом. Без «вовчої їжі», можливо, не було б і монголів. Раніше завжди, коли монголів заганяли в глухий кут, вони виживали завдяки «вовчій їжі». Дід Чингісхана якось змушений був переховуватися в горах. У нього нічого не було, тож він, як дикун, ледь не помер з голоду. У нього не було іншого виходу, як тільки крадькома вистежувати вовків — коли ті вполюють якусь здобич, тоді він чекав, поки вовки наїдяться й підуть, а він підбирав і доїдав за ними залишки. І так один прожив у горах декілька років, аж поки його не знайшов його старший брат і не привів додому. Вовки — це рятівники й благодійники монголів, без вовків не було б і Чингісхана, не було б і монголів. Кажеш, «вовча їжа» смачна? Подивись, скільки новорічних подарунків зробили нам вовки цього разу… Втім, «вовча їжа» не так уже й легко дістається до рота. Запам’ятай це!

Два дзерени були з’їдені, багаття потроху згасло, однак Біліґ усе ж наказав ретельно засипати його снігом.

Хмара збільшувалась і важчала, а з верхівок гір вітер почав здувати пісок, що білою пеленою повис у повітрі. Хвацькі мисливці знову пішли до своїх снігових плотів, на яких помчали до озера. Люди мусили поспішати, щоб наповнити свої вози, поки вітер не зарівняв усі снігові ями. Закинути кілька разів гак і виловити одного дзерена було все одно, що отримати шість-сім брикетів сичуанського чаю, або більше десятка тяньцзінських сигарет марки «Хайхе», або ж п’ятнадцять-шістнадцять пляшок монгольської степової горілки. Під керівництвом Старого Біліґа мисливці перевели свої плоти на «мілину», де виловлювати кіз було легше, й старанно працювали тут гаками. Старий знову організував людей у кілька груп і розподілив роботу так, щоб ті, в кого швидше виходить працювати гаком, ловили кіз, а ті, хто швидше розмахує руками, возили їх. Плоти були недалеко від берега, тож тепер настала черга мотузок виконати свою роль: декілька здорованів стали на берегу й почали закидати довгі мотузки, ніби канати, на завантажені дзеренами плоти, а люди на плотах прив’язували один кінець мотузки до повстяної доріжки, а інший — перекидали назад на берег, люди на березі з усіх сил смикали за мотузку й підтягали повстяну доріжку до берега; потім кінець мотузки знову перекидався людям, що залишилися на озері, й вони підтягали до себе пліт. Завдяки злагодженій роботі, темп перевезень значно пришвидшився.

Нарешті тіні людей на поверхні снігового озера поглинула велика гірська тінь, а вози кожної з родин уже були перевантажені. Деякі мисливці пропонували розпалити вогнища, зробити ліхтарі й працювати вночі — перевезти дзеренів, що залишилися, на берег, скласти на купу й поставити людей з рушницями охороняти їх, а на другий день знову приїхати возами й забрати. Однак Біліґ голосно закликав усіх зупинитися. Він з осудом сказав:

— Тенґер подарував нам таку гарну годину, щоб ми забрали цих кіз. Тенґер справедливий — вовки крадуть у людей коней і овець, тож вони повинні повернути людям цей борг. Однак тепер піднявся вітер — це означає, що Тенґер хоче, аби решта кіз лишилися вовкам. Хто наважиться ослухатися Тенґера? Хто наважиться залишитися в цьому заметі? А якщо вночі почнеться завірюха й прийде вовча зграя, я хотів би побачити, хто з вас упорається з ними обома?

Усі мовчали. Старий наказав усім від’їжджати. Стомлені, але задоволені люди, підштовхуючи важкі вози, перейшли хребет, а потім розсілися по конях і возах, попрямували до місця, де отаборилася бригада.

Гарячий піт на тілі Ченя охолов, тож він не міг угамувати тремтіння. На озері й поза ним, на дорозі через хребет — скрізь залишалися людські сліди — попіл від багать, сигарети й пляшки з-під горілки, а також численні колії, прокладені возами,