Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

то квітку, чи то ящірку, ніжно розтулив його й видобув звідти пакетика.

Але зволікав розгорнути.

— Бачте, — лагідно лився його голос, — є такі засоби, які не лишають ніякого сліду. А, головне, що діють не одразу, а через тривалий період, бо хвороба постає завжди різна, сказати б, така, до якої генетично схильний, — тут він почав підшукувати слово, аби не сказати «пацієнт», — наш з вами піддослідний.

Тося мимоволі озирнулася.

— Ні, ні, хвоста за вами не було.

Тося добре знала «піддослідного» — свого хазяїна, він не був янголом, однак це вона списувала на те, що цілодобово вкалує то з паперами, то в поїздках.

— Про що я хотів сказати — я ж не пропоную вам вантажити мішки з цементом, — чула вона мовби крізь не свої вуха.

На підтвердження він дбайливо розгорнув пакетика — там лежали пігулки, звичайнісінькі, геть як аспірин.

Тося не повірила власним очам і підсунула пакетик ближче, пігулки заворушилися, бо пальці в дівчини помітно трусилися.

Потім вона вклякла.

Весь цей час він ходив навколо дівчини зі столиком і говорив про громадянський обов’язок, про необхідність, аби прості люди допомагали загальній державній справі, чим могли.

Коли збагнув, що Тося не виходить зі ступору, обрав інші слова:

— Ну, дивіться, чи справедливо, що ви, людина з хорошою вищою науковою освітою, а змушені працювати якоюсь кухаркою, через що змушені ще й винаймати іншу няньку для своєї дитини? Я ж не кажу про різницю в оплаті, я кажу про принцип — чи по-людському це? І відповідаю: ні, не по-людському, бо кожна матір мусить мати нормальну можливість самій доглядати власну дитину.

На цім слові він поклав перед Тосею кілька фотографій з її сином Ігорчиком, і жінка зачудувалася, бо цих ніколи не бачила:

ось він в дитячому садку,

ось у містечку розваг, ось на каруселі —

усі зроблено впритул, аж Тося почала міркувати:

коли?

Ось цю шапочку вона подарувала малому на день народження, а рукавички купила із зарплати, отже, це фото зроблено...

— Ви не подумайте, що хтось когось залякує, — елегантно згорнув він фотки. — Просто я хотів перевести нашу розмову у конкретнішу площину.

Знову запала павза, під час якої він склав білого пакетика з пігулками і всунув його у пенальчик, а потім підняв його урочисто, як це робить з цукеркою Дід Мороз на дитячому святі.

Вона не помітила навіть, що тремтить вся, бо руки її весь час бігали столиком, кінчиками пальців торкаючись дивовижних азійських предметів, ну, ложечки, ну, черпачки, це зрозуміло, а от для чого тут щіточка? Так, зроблена з густо розщепленого шматочка бамбука, для якого ж вона біса?

Втупившись у неї, Тося несподівано побачила на столику якісь зміни у візерунку — око риби чи то дракона чомусь побіліло.

Ну, так, до цього воно було іншого кольору. Дівчина торсала бамбукову щіточку, доки не збагнула, що те біле око — таки одна з пігулок, що чудом випала з паперового пакетика.

Що мимохіть легко притиснула щіточкою злощасне біле око й воно встрибнуло між бамбукову щетину.

Чоловік жестом штукаря взяв у неї ту причандалину, а натомість вручив пенальчик, і вона якомога швидше заховала, дрібно киваючи головою на знак згоди.

Бос нарешті розслабився, сів за столик і бамбуковою щіточкою почав збивати піну в своєму кухлику, жінка дивилася на це заворожено, вона й гадки не мала, що бувають такі сорти чаю, що піняться.

— Іще, — нарешті вперше почула свій голос. — А я можу... ну, спершу випробувати дію препарату?

— Що? — радісно здивувався він.

— Ну, на собаці?

— На собаці можете.

18

Тося перебувала в жаху, чи то жах перебував у ній: продала квартиру, сина перевезла до матері, а вже потім прийшла до свого хазяїна й повідомила про звільнення.

Той непідробно отетерів:

— Як? Та ми ж душа в душу, — нарешті зізнався він. — Яка причина? Я згоден підняти зарплату, якщо ви про це. Зізнаюся, ви чудово готуєте, де нам знайти такого кулінара?

Знав би він, яку приправу вона мусила йому всипати, то ота її мізерна зарплатня його б насмішила; власне, йшлося про ціну життя, а вона в нього виявилася захмарною.

— Ні, не в тому річ... — тягла вона, не могла ж зізнатися, що її наймали саме по його душу.

Тут невідомо, які будуть наслідки тої пігулки в того «китайця», так чи інак її би взяли за зябра секретні служби, й біда в тім, що не лише державні, а й набагато гірші.

А найстрашніше — доля її синочка, він би теж потрапив між молотом і ковадлом, власне, це й була причина жаху.

— Ну, а чому?

Їй було соромно, що не вміє брехати, й тому вона несподівано випалила:

— Я їду на АТО.

Такого подиву на чоловічому обличчі вона не бачила ніколи.

Неймовірно, але ідея про АТО розкрила їй небесну твердь, себто це насправді було вірне рішення — ну де б іще вона могла краще заховатися? Від служб, спецслужб, контрслужб?

А часу в неї лишалося небагато, бозна-коли та біла пігулка почне діяти і який переполох зчиниться в місті?

Дружина хазяїна надарувала їй сумку речей на прощання.

Свердлила одна думочка: а де на те АТО записатися?

Дивно, ця проблема вирішилася швидше, аніж вона сподівалася, тобто все тут складалося блискавично — вона підійшла під волонтерський пункт збирання допомоги бійцям.