Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

— Ні. Ще більше дурниць наробив. Боюся людям на очі показуватися.

— Не перебільшуй. Краще приходь із... своєю симпатією на танці.

Він спохмурнів.

— На танці Танка не прийде. Бо вона — ви не знаєте? — вона з Хробриць.

— Розумію. Але не думаю, що це дуже мудро, ота незгода.

— Я теж так гадаю. І Танка. Нам остогид уже цей вічний страх.

— Отже?

Він насупився ще більше, сплюнув.

— Хіба я знаю? Можливо, й справді прийти і роздивитися, а може, й лупнути когось по пиці...

— Посоромився б, Юре! Оце так ти думаєш про згоду?

— Я вже й сам не знаю, що думаю.— Він зітхнув,— А все ж я вас перепрошую...

— Гаразд, пробачаю. І взагалі, як це ти міг думати, що я буду скаржитись? Поклич-но свою Ганку — познайомимося.

— Але ж вона, перепрошую, дуже вже соромлива.

— А ти — ще й надто обережний. Добре. Ну, то йдіть собі звідсіля кудись далі.

Тепер він уже дивиться на неї очима, в яких недавня образа й побоювання переходять у ще непевне довір’я.

— Я вам, пані, щиро дякую. Я так і знав...

Хлопець підбігає до дівчини, бере її за руку, й обоє зникають між піщаних горбків, зарослих кущами.

Приємна зустріч та розмова, що скінчилася перепросинами, зближує Агнешку з навколишньою місцевістю й начебто визначає потрібний напрямок денних подій. Принаймні так переконує себе Агнешка. А звичайно. Що тут дивного? Ніщо її не дивує. Все владнається. До цього і йдеться. Вже, нарешті, належно розставлені привезені з собою речі (їх, між іншим, не так і багато); «Колумб» висить, як і задумано, біля лампи. Вдається й прогулянка на пасовисько (щоправда, знову із незвичайним виходом крізь вікно — ах, нехай собі сміється, хто немудрий). І розмова з Павлинчиними дітьми налагоджується, а це важливо, бо Агнешка тепер уже знає свої піонерські кадри досить різноманітних характерів та нахилів. Проказує собі, щоб запам’ятати, всі п’ять імен разом з доданими до них епітетами, начебто у Гомера: Елька — розсудлива, Томек — непокірливий, Яцек — соромливий, Кася — плаксійка й гава і Мар’янек — незвичайний мрійник. Буде, напевне, поетом. З наймолодшою Павлинчиною утіхою, кількамісячною ніби-Гельцею, Агнешка познайомиться вже під час обіду. Ніби-Гельця ще не охрещена, зітхає, правда, не дуже й важко, Павлинка, тільки й того, що в папери вписана, та до того ж, як тут те немовля охрестиш, коли священик з Хробриць святі ручки від Хробричок перед богом умив, нічого іншого не робить, тільки, мстячи, тутешніх проклинає з амвона, залякує всіх найгіршим від тепер і довіку, гріхів не відпускає. Тому до костьолу хіба що тільки дві-три найстаріші бабусі наважуються ходити. А хто хоче побувати на вранішній різдвяній службі чи послухати першу великодню молитву, той мусить аж до Бялосолі мандрувати. Так то так, але як же це дитину хрестити в чужій парафії? Ніяково, сором! Може, уже б дійшло й згоди, так — на тобі! — знову Тотека побили. Лежить Тотек у гарячці, і теж клопіт для Павлинки, бо ж Льодзя в крамниці перевіряє касу й рахунки, та ще й буфет до того вечора підготовляє. Ось скільки новин наслухалася Агнешка, поки з’їла суп з грибами й дійшла до компоту із слив; наслухалася в майже порожній комірчині, за мовчазної присутності Семена, який тільки раз у раз погойдував за бильце колисочку з ніби-Гельцею і пошелестував дубовою гілочкою, відганяючи пізніх товстих мух. Агнешка навіть і подякувати забула за нічну опіку, бо ж була дуже зайнята: спочатку домовлялася з Павлинкою про столування й послуги, а потім, користаючись відсутністю Пживлоцької, на хвилинку забігла до хворого Тотека. Нічого йому не станеться, трохи прохолонув, владнається. Все владнається. Навіть Айстра на неї вже не гавкає й дає лащити себе, вигинаючи під рукою худий хребет і задоволено, хоча й не без скарги, поцмокуючи язиком.

Все владновується, владнається... Чи й справді все? А чому вона навмисне не бажає думати від хвилі пробудження? Хоч би й про афішу. Писала ж її, вимальовувала вночі, від часу, коли вже заснулу на підвіконні розбудив Семен. Після того, власне, Семенові й віддала просто в руки старанно виконаний мистецький твір краснопису. Висить він — вона сама бачила по дорозі до озера — на сільській дошці оголошень, якраз перед його вікнами, збираючи біля себе — теж помітила — зграйки дітей і підлітків. А та попсована картина з гравюрою по міді? Теж старанно полагодила її ще перед тим, як лягти в ліжко, а вранці просто віддала Павлинці. Але чому вона не повернула зеленої ковдри? Невже й справді забула? І ще: з-поміж чоловічих голосів у класі, котрі змусили її вистрибнути у вікно, чи й насправді впізнала тільки голос Януарія Зависляка? А потім, у Павлинки, незважаючи на запитливі погляди Семена, навіть словом не згадала вечірньої та нічної пригоди. Все це виглядає так, нібито вона домовилася з Семеном про мовчазну співучасть, В чому? Ще й тепер не хоче назвати цього — навіть сама для себе. Уникає всього, що пов’язане з ним: то — зона заборонена, небезпечна. Ах, ці справи не владналися й не владнаються.

Погано. Причаєний докір сумління, як короїд, підповз до свідомості й підточив штучно змонтований спокій. Більше б щирості перед самою собою, чемної відвертості, а це — важко. Хитрощі й викрути, пристосовані для вигоди духу, недовгі. Отож помучся собі, духу, бо заслужив. Агнешка якось покірливо розгортає на столі зошит, видобутий аж із самого споду валізи, й уважно вчитується у виведений на першій сторінці заголовок: «Книга плюсів та мінусів». Сторінки зошита перегнуті навпіл. Агнешка не читає уже написаного. Добирається