Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

людини. Я починаю боятися самої себе. Себе. Забрати Флокса, вийти і піти. Недоречно. Об’яву — обіцяла. Нісенітниця, викручування, не про те йдеться. Щось дере в горлі. Може, простуда. Не розрахувала сил. Не дам собі ради. Але ще подивимось. Він ще побачить. Щоб не усміхався так, не насміхався. Що ж, усміхайся. На добраніч, Стаху. Ще одна вечірня думка...

— Хто тут?

Чуйність думок, хоч і затьмарена півсонним приголомшенням, змушує Агнешку мимоволі скрикнути на якусь мить раніше, ніж свідомість підкаже їй, де вона і що з нею діється. З лоба поступово відходить щемкий біль від гострого ребра віконної рами. Щойно хтось прикрив її ковдрою, коли задрімала. Певна того — свіжа пам’ять чітко відтворює ту майже відчутну присутність невідомого Опікуна. Зовсім уже пробудившись, Агнешка вдивляється, вслухається в темне подвір’я і вловлює шелест кроків, потім нечіткий обрис постаті. І, нарешті, відповідаючи на її запитання, хтось хрипкуватим, стлумленим голосом озивається;

— Нікого, нікого,— і по паузі ще тихіше: — Семен.

10. Вечір танців

Чи не найбільше Агнешку дивувало те, що її ніщо не дивує. Коли кожна нова хвилина приносить якісь несподіванки, нема, власне, ні часу, ні способу уважно придивитися до них, пережити їхню незвичність, визнати їхню винятковість. Здоровий інстинкт молодості відразу ж вбирає весь перебіг життя й мимоволі вплітає його у звичну повсякденність. Не встигла зринути в Агнещиній голові й ота мала вечірня думка, а якщо вона й зринула, то втома й міцний згодом сон назавжди стерли її з пам’яті. Не бачила й сновидінь, котрі варто було б запам’ятати, як добре чи лихе віщування. Правду кажучи, коли б не Павлинка, то Агнешці спалося б не знати як довго,— спалося б попри весь галас запопадливих готувань до вечірки, попри дзенькіт і гуркіт, що розпочався ще з досвіта. Павлинка з’явилася не дуже рано: шанувала, бачте, право підопічної на відпочинок, пильнуючи воднораз і своїх обов’язків господині. Разом з Мар’янеком принесла у складених одна на одну посудинках ситий сніданок, який начебто відтворював найдавніші великодні спогади Агнешки,— юшку, а до неї круто зварені яєчка, добрячі шкварки із шинки. Цієї споживи вистачило й для Флокса, турботу про якого взяв на себе Мар’янек, випрохавши дозвіл повести нового приятеля до братів та сестер, до Айстри й корів, на пасовисько. Отож проблема Флокса, на приховану радість Агнешки, незабарно й належно розв’язалася.

Зате досить невигідно вимальовуються її власні проблеми. Одне те, що перший день у Хробричках вона розпочала, всупереч своїм спартанським звичкам, від учти на приставленому до ліжка столику (юшка смачна, поки гаряча, переконувала Павлинка), морально пригнічує Агнешку. А що далі? Води знову нема, а тут і вмитися не завадило б. Як же вийти? Поряд, у сусідньому класі, аж гуде від чоловічих голосів. Виділяються з-посеред них односкладові заїдливі, ніби замогильні, вигуки Януарія Зависляка. Аж прикро Агнешці, що якось не сподобала вона понурого Павлинчиного брата. А зрештою, не дуже й хочеться демонструвати чужим людям свій пізній ранковий туалет. Вибереться надвір через вікно. А коли так, то найкраще вдягти вузькі картаті штани. Та варто ухвалити якесь ризиковане рішення, як воно відразу ж тягне за собою такі ж ризиковані наслідки. Ледве Агнешка перекинула ноги через підвіконня, як побачила, що опинилась у колі неочікуваних оглядин. Критичних і — відчуває це зразу ж — неприхильних оглядин. Біля відчинених дверей кооперативної крамниці пані Льода Пживлоцька про щось говорить в гурті жінок, і Агнешці здається, що все оте балакуче товариство зайняте не чим іншим, як тим, щоб видивлятися на відчинене вікно її кімнати. І як тільки Агнешка стрибнула додолу, пані Льода припинила свою, скеровану на те вікно, жестикуляцію. І всі вже вдають, нібито й не бачать Агнешки. Агнешка й собі удає те ж саме. А це неприємне, бо нещире: обидві сторони добре розуміють, що скоса позиркують одна на одну. На щастя, незручність тривала недовго, бо досить було зійти з ганку й хутенько звернути вбік, як крамницю затулили стіни найближчих будівель.

Зрештою, будинків тут не так вже й багато; Агнешка, недовго пробираючись крізь бур’ян обабіч палаючої осіннім рум’янцем стежки, вже входить в густі надводні переліски й натрапляє на малу заточку, що ясніла краєм пляжу серед острівців верболозу. Самотній човен, підтягнутий на берег, прополіскує дно дрібними припливами. Затишок, безлюддя — можна, нарешті, вимитися по-справжньому. І з приємністю, бо з вранішньої імли, набридливої й не досить ясної, виринуло тепле, мало не літнє сонце. Аж раптом:

— Пробачте,— смикнув хтось Агнешку за перекинутий через плече рушник.— Тільки на одну хвильку.

З несподіванки вона мало не впустила з рук дзбанка. Юр Пащук. І тільки-но впізнала його — м’язи вже мимоволі пружаться до найпевнішого з прийомів дзюдо. Без потреби, одначе. Юр, убраний по-недільному, виглядає ані зухвало, ані задирливо. Зніяковілий, він крутить в пальцях червоний кетяг горобини і позиркує вбік, на закрут стежечки. Агнешка й собі нишком біжить за його поглядом і помічає втиснуту в гілля поруділих кущів соромливо похилену дівочу постать. І вже жалкує, що необачно сполохала закохану пару. Тісні ці Хробрички, щось ніби острів, втиснутий поміж озером та болотом.

— Слухаю вас. А може, іншим разом... Не хотіла б заважати.

— Та я коротко. Прошу вас...— видихнув, ввібрав більше повітря й, скинувши оком туди, де сиділа дівчина, викинув із себе напівблагально, напівнаказуюче: — Ви їй не розповісте, не поскаржитеся?

— По що це?

— Про те, в кузні. І що підглядав у вікно. Ви ж мене впізнали.

— Впізнала. А навіщо ти це робив?

— Розізлився. Мусив відігратися.

— Отже квити?