Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

та бородавки. Усі недуги акуратно розміщені в алфавітному порядку. Та ще й без урахування тутешньої аудиторії, бо я також помітив листівки і про акне, і про догляд за новонародженими, що не надто нас турбувало.

Ніби тут і без їхнього стенда бракує балачок про біль та недуги.

Ну гаразд, якщо відверто, я якомога безцеремонніше заштовхав листівку про нетримання сечі до нагрудної кишені. Схоже, що в мене гарне товариство: тут ідеться про мільйон голландських дзюркунів. А це означає, що сечі, яку щодня вбирає нижня білизна та підгузки наших співвітчизників, досить, аби наповнити цілісінький басейн. Ура!

Було чимало спекуляцій та спроб вивідати, куди ж ми поїдемо на першу екскурсію клубу «Старих, але ще не мертвих». Еферт хотів підрядитися букмекером, аби люди мали змогу робити ставки.

Захоплення схоже на те відчуття, яке я переживав ще дитиною напередодні шкільної поїздки. Якщо я добре запам’ятав, ці відчуття схожі.

Пані Шройдер (канарка, засмоктана в порохотяг) розмірковувала над тим, хто там головний у Ватикані. Старий Папа відійшов, а нового ще не обрали. «Ми — церква без пастора» — стверджувала вона. «Наче кури без півня», — сказала одна із сестер Слотхауер, котра ніколи не соромилися топтатися по чиїхось мозолях.

Я намагався уявити собі конклав: 115 підстаркуватих кардиналів в одній кімнаті, яким не дозволено ступити ані кроку, аж доки вони не випустять із труби білий дим — а це легше сказати, ніж зробити. Під час конклаву 1978 року у каміні була не надто гарна тяга й кімнату заповнило чорним димом.

Понеділок, 4 березня

Величезний переполох: із відділення для недоумкуватих втекла пані Схар. Схоже, вона переконала новенького інтерна, що їй дозволяють виходити без супроводу. Дівчину-інтерна виправдовує лише те, що рівень її власного IQ десь 55. Пані Схар люб’язно підмела перед входом. Вона вважає себе шляхетною. Величає себе леді Схар. Завжди на сторожі свого майна. Божевільна маразматичка, та ще й діабетик.

На її пошуки відправили чималу частину персоналу. Хтось запитав Стельваген, чи слід викликати поліцію. «Ні, у цьому немає ні потреби, ні причин».

Директорка боїться розголосу, який може позначитися на її репутації, тому й прагне тримати все в таємниці.

Через короткий час завідувачка поверхом оголосила, що пані Схар знайшли. Певно, що це вигадки, аби заспокоїти всіх інших, бо Схар ніде не видно. Еферт перевірив історію, сказавши медсестрі, що бачив леді Схар на автобусній зупинці. Уже за дві хвилини пара штатних працівників прямували до тієї самої зупинки. Це все прояснило.

Через сорок п’ять хвилин сестра «Компостелла», голубонька з невимовним іспанським ім’ям, прийшла, аби повідомити, що пані Схар знайшли.

— То хіба нам брехали, що начебто вона вже давно у своєму відділенні ціла і здорова? — запитав пан Брентьєнс.

— Так, але тепер вона й справді тут, — жваво відказала медсестра.

За п’ять хвилин баронесу провели чорним ходом. З ніг до голови у болоті. Пізніше вона пояснила, що під час полювання у власному маєтку її пограбували. Насправді виявилося, що вона підсковзнулася і впала у болітце у невеличкому парку, що за два кілометри звідси, і вже не змогла самотужки підвестися. Її знайшов чоловік, котрий вигулював свого собаку, і викликав поліцію. Поліціянти, які привели її назад, провели в кабінеті Стельваген щонайменше хвилин двадцять. Згодом усіх пожильців задля їхнього ж добра наполегливо попросили не поширювати будь-які плітки про цей випадок. Стельваген зупинилася біля Ефертового крісла, аби сказати йому, що пані Схар не сідала ні на який автобус.

— Я й не казав, що сідала, сестро. Я бачив лише, як вона стояла на автобусній зупинці.

— Я вам не сестра і маю сумніви з приводу того, що ви бачили. На майбутнє я радила би вам бути розважливішим.

Еферт називав усіх, хто працював тут «сестрою» чи «братом», і був готовий заперечити:

— Бути ще розважливішим, ніж я вже є, неможливо, пані сестро!

Якусь мить Стельваген вагалася, а тоді розвернулася й пішла геть.

Пізніше дехто з персоналу розпитував, чи бува хтось не бачив, щоби пан Дейкер виходив сьогодні на вулицю. Виходив. Пан Еферт Дейкер — не ідіот.

Вівторок, 5 березня

Учора вдень за чаюванням спалахнула цікавезна дискусія через новину, що вчені спромоглися встановити зв’язок між мізками двох щурів, яких розділяла відстань у кілька кілометрів.

Дискусійне питання звучало так: з чиїм мозком ви хотіли би встановити зв’язок, якби вам випала така можливість? Чимало з-поміж нас обрали би одного зі своїх нащадків. Хоча якби все сталося саме так, то ті нащадки навряд чи отримали би задоволення, крадькома зазирнувши в татову чи мамину голову. Пані Брандсма обрала Тома Джонса[24]. Товстун Беккер волів би віддати частинку свого розуму Обамі.

Мені ж ніхто не спадав на думку. Сама ідея про те, що хтось сторонній влазить у твою голову, наганяла страх.

Численних пожильців спіткало величезне розчарування: вони не змогли замовити мікроавтобус на коронацію, яка відбудеться 30 квітня.