Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Але скільки вони не черпали, рівень води не зменшувався. Діти напоїли Террі, досхочу напились самі, зготували чай та ще набрали води про запас.

— Як ти думаєш, може, Зіб не виходить на зв’язок, бо їх теж залило? Адже глянь, вода скрізь і їй не видно кінця-краю.

— Може й залило. Не знаю, — відповіла Тася, допиваючи свою чашку чаю та споліскуючи її. — Але все ж таки вірю, що вони не покинуть нас напризволяще і якось зв’яжуться. Не вірю я у підлість — і все!

— Я теж, — підтримав сестру Роман. — Та зараз мене більше цікавить, скільки нам доведеться тут просидіти, коли спаде вода і чи їстівні плоди на цих пальмах.

Хлопець з мавпячою спритністю видерся на самий вершечок однієї з пальм та почав скидати додолу горіхи, схожі на кокосові. Як їх відкрити, Тася добре знала, тому відразу розділила кілька плодів на половинки та поклала їх у ряд, чекаючи, поки спуститься Роман, який все скидав та скидав горіхи.

— Та досить вже, — не витримавши, закричала дівчинка. — Залиш ще на потім.

Хлопець, махнувши рукою, поліз додолу, швидко перебираючи руками та ногами.

Своїм майже фантастичним умінням так лазити по деревах, Роман завдячував улюбленому вчителю фізичної культури та спорту, Юрію Миколайовичу, який ніколи нікому не давав спуску, особливо хлопцям, напираючи на те, що вони майбутні захисники Вітчизни і тому мусять добре навчитись усьому — лазити, бігати, стрибати, стріляти, підтягуватись. Тир він вибив у директора школи з боєм. Юрій Миколайович хронічно не переносив тих, що нишком палили у шкільному туалеті чи гайку, що був поза школою. Таких він з допомогою добровільних дружинників-старшокласників зненацька застукував за неймовірним, на його авторитетну думку, злочином і нещадно карав, годуючи недопалком. Хто не міг його з’їсти, просто перед ним мусили віджиматись, скільки вистачить духу. Тому у їхній школі майже ніхто не палив, а спортивні збірні майже завжди займали призові місця навіть на республіканських змаганнях. Всі школярі долали стометрівку за мінімум секунд, добре бігали на лижах, грали у футбол, волейбол, баскетбол та гандбол. У планах Юрія Миколайовича був ще майданчик для гри у теніс та басейн.

Отож хлопець швидко зліз із високої пальми і попрямував до сестри, широко усміхаючись.

— Ну і що це, на твою думку? — хитро запитав він.

— А то ти не знаєш, — здвигнула плечима Тася. — Звичайно ж, кокосові горіхи. Багато їх ще залишилось на пальмі?

— На тиждень вистачить. Так, давай підіб’ємо підсумки. Воду ми маємо, у фургоні залишилось дещо з харчових припасів. Деякий час протримаємось. А там може і Зіб обізветься, — сумно закінчив свою промову Роман та з жалем подивився на Террі. — От тільки чим годуватимемо його? — і хлопець кинув оком довкола.

— Можна буде нарвати трохи пальмового листя, а раптом йому сподобається?

Та віслючок, певне зрозумівши, що сказала дівчинка, заперечливо похитав головою і тяжко зітхнув.

— Ні, він цього не їстиме. Що ж ми ще можемо йому запропонувати, ану подумаємо?

І діти глибоко замислились.

— Ідея, — раптом скрикнув Рома, показуючи рукою на воду, — тут кружляють купи трави, яку штовхають поперед себе вивернуті дерева. Але як же дістати її звідти, не завдавши собі шкоди? Може, спробувати легенько здаля палицею, адже дерева пливуть досить повільно?

І вони почали виглядати дерево, у кроні чи корінні якого було б багато сухої трави. Скоро діти помітили велетенського тамаринда, що, пливучи, штовхав поперед себе цілий стіжок сухої трави.

— Хто полізе? — схвильовано запитав Роман, беручи до рук давно приготовану довгу палицю. Брат і сестра обоє вміли добре плавати, бо весь час ходили — змалку у басейн, а потім, у селі, — на річку.

— Добре, беру на себе основну частину роботи.

І він стрибнув перший, тягнучи за собою палицю, та швидко поплив до розлогого дерева, що поважно рухалось за течією. Не допливши до стіжка метрів зо три, хлопець акуратно палицею почав відпихати траву від вивернутого в усі боки коріння. Тася теж підпливла і, тримаючись поблизу, намагалась допомогти брату трохи коротшою палицею.

Спільними зусиллями вони відділили стіжок від тамаринду та попливли назад до острівця, штовхаючи траву поперед себе і скоро допровадили дорогоцінну знахідку до вузької смужки піску, що правила за узбережжя. Випхавши траву на острівець, діти поволочили її далі від постійно накочуючих хвиль, що з тихим шурхотом бились об їхній прихисток, і, зморені, впали під пальмами відпочити.

Полежавши хвилин десять з закритими очима, Роман підвів голову та, підперши її долонею, промовив:

— Ну все, тепер і наш Террі матиме що пожувати. А багато ж ми витягли тієї трави! Мабуть, вода змила чийсь стіжок сіна. Іди, дай йому трохи.

— Добре, що дерево підхопило та приволокло його сюди — Террі на наїдок, а нам на радість, — підхопила дівчинка, кидаючи кілька великих жмутків сіна віслючкові.

І обоє весело розсміялись.

— Слухай, а давай будемо заміряти, чи прибуває ще вода? Якщо вже не прибуває, то мусить скоро почати спадати.

Промовивши ці слова, Роман підбіг до початку водяного поля і став у тому місці, де