Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— А такі, що не ваше діло!

Замовк старий, зажуривсь. Скарала доля сином, ой, скарала! Один-однісінький — і що з нього? Коли б не правий був Созон: доведеться колись перед людьми червоніти. Тепер ще нічого — хоч на самоті, віч-на-віч казна-що говорить. А далі?

Чує Никін: висовує Григор з-під лави свою скриньку невеличку — колись була його, Никонова, салдатська — відкриває, стукає чимсь, далі шелестить немов папірцями... Знов клацає замок, шурхотить одежа, скрипить піл під вагою Григорового тіла, а за скілька часу рівний сап сповнює хату.

Той сап не дає покою Никонові. Він, здається йому, лізе не тільки в уха, але й у ніс, очі, рот, кожну клітину тіла, штовхає з усіх боків, шпигає, коле.

Широко розплющені очі Никонові пильно вдивляються в нічну пітьму, аж поки вона починає сіріти, поки надходить світанок. На вербах знов прокинулись ґави, кричать навперейми перед уранішнім відльотом. Десь одна крякає в дворі, порпаючись у купі гною.

Никін поволі злазить з печі, покрадьки простягає руку до Григорової одежі, до кишені, де лежить ключ. Никонова голова тихо схиляється над скринькою, старечі руки беззвучно лічать гроші: сотня, дві, три... Онде ще, ще... Пов'язані пачки, придавлені зверху чорним револьвером.

Никін обережно складає гроші в шаньку[126] й кладе на піч. Сідає на край печі, звісивши худі, жилаві порослі густим волоссям ноги. Сидить годину, дві, три. Сухі порепані губи щось шепотять. Сухі зчервонілі очі вперто вдивляються в якусь щілинку на стінці.

На вулиці реве худоба, гейкають люди, риплять журавлі, ллється холодна вода в замерзлі корита.

Непорушно сидить Никін. Сіре, поскороджене лихом обличчя ще посірішало, гостро випнулись вилиці...

Позіхаючи, прокидається Григор. Йому треба чогось до скриньки.

Никін чує брудну лайку:

— Ах ти... обікрали!.. Тату, це ви мої гроші взяли?

— Я тії гроші взяв, — рівно, приглушено Никін.

— Віддайте, бо лихо буде!

— Віддам, — так само рівним, однотонним голосом батько, — ось там у кутку під полом поклав.

— Ах ви... телеграфним стовпом... через поперек!

Григор стає рачки, щоб полізти під піл. Чує раптом стогін:

— Сину мій, сину!

Підводить на мить обличчя — і падає ниць, заливаючи кров'ю долівку. Маленька хатина сповнюється їдким пахом пороху.

...Важкою ходою йде Никін до сільради. В руці туго напхана шанька. Морозний ранок льодовою шкоринкою затяг засніжену землю. Сніг хрумкає по кожнім кроці Никона. Він залишає по собі глибокі синяві сліди, немов вдавлює туди своє горе.

Перед переїздом, спинився драбинчастий віз. Свисток паротягу пронизливо ріже повітря, віщує небезпеку. З рахманної[127] ріллі, з телеграфних дротів турботно знімаються птахи й клопотливо перелітають десь далі. Гулкою луною відбивається гуркіт поїзду в порожній сторожці. Пролітає, здіймаючи мрячливу куряву. Спадає вона на землю, пудрить сірявою траву наобабіч. На телеграфні дроти знов злітаються щури й тихо гойдаються в стрункому шерезі, похитуючи голівками. На возі Созон і Никін. Созон веселий, говіркий. Никін — суворий випростаний, сухий, як жердка. Говорить, як лід рубає:

— Мав спокутати гріх. Виправдали радянські судді, умовний вирік дали. Кажуть: небезпечний для трудящих елемент знищив. А я ж сина, сина убив! Така доля: безневинного покарає, винного помилує... Не можу я жити в тій хаті. Наймуся тут сторожувати.

І сторожує Никін там досі. Свистить паротяг — виходить до нього з зеленим прапірцем. Сам сивий, суворий.

7/III 1927 р.

 кущів стирчить кошлата людська голова. Вузенькі примружені очі пильно вдивляються вниз, де під кручею ластівчаними гніздами ліпляться селянські хатки. По губах блукає непевна усмішка.

Ось вона, довгождана батьківщина! Три роки не бачив її, три роки серед злодіїв, ворів, убійників...

Ге! Його тоді теж мало були не