Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— Щось дуже він у тебе жирує. Вже люди жаліються.

— Або що?

— Та так, бешкетують хлопці на селі і він колобродить. Дивись, щоб не накликав лиха на твою голову.

Похнюпивсь Никін, помовчав. Гірка, видимо, була для нього ця розмова. Покрутив шапку в руках, долі дивиться, знов питає:

— Ну, а волики спродав добре, Созоне? Як надіявсь?

— Та спродав... Тепер хоч сам у плуга впрягайсь.

— Проте нову хату матимеш, хазяйку собі візьмеш до сиріт.

— Матиму пухиря на лобі, — злісно проказав Созон, аж плюнувши спересердя.

— Хіба ж мало дали? Адже три сотні збиравсь узяти. Тож і я думав, — чи не позичиш дозимувати...

— Як сам дозимую... Ет, однаково від людей не вкриєш!.. Пограбовано мене, — чуєш?

— Та що ти? Де? Хто?

— Не скажу, брате, не можу... Вб'ють, як викажу, загрожувались.

— То не кажи хто, кажи як.

Переповів Созон свою пригоду братові, сам сердито на нього зиркає, аж Никонові ніяково:

«Наче і я в чомусь винний, наче й на мене зле серце має. Хіба за те, що позичатися прийшов під лиху годину?»

Ще нижче понурився він, не відказав нічого, а далі й прощатись почав.

— Вибач, — каже, — що прийшов турбувати. Тільки ж справді сутужно мені, та й Григорові таки чобіт треба. Вже давно мені голову морочить. «Хочете, каже, щоб гарну невістку колись у хату привів, — гарно й мене держіть». Отож я й думав...

— Гиндики теж думають, — уже зовсім із люттю перепинив Созон і так глянув на брата, що той мовчки за клямку й подавсь на свій куток.

Сира, непривітна, ще гірша за Созонову, була в Никона хата.

Заліз він на піч, нап'яв на себе яке було дрантя, лежить горілиць і тче нудні, безпорадні селянські думи. Як жити? Як менше їсти? Кому свої труджені руки продати? Чи не краще геть ік лихій годині землю покинути та й податися десь сторожувати абощо? Гадав від брата підмогу мати, тепер, диви, ще й йому підпомагати доведеться — адже купка сиріт у нього... Де ж то Григора так довго нема? Десь знов загуляв, либонь. Мало совісти в хлопця, ой, мало... Карає доля, а за що — піди, второпай... Та й Созона скарав якийсь злодій безневинного. Не з куркулів же він, не з дуків. Скільки років тих бичків годував, а тепер що — став харпаком[125] безпросвітнім, безнадійним.

Чорною галиччю думки кружляють, кракають. Голодні, журні, безпорадні. І голова Никонові здається гніздом гав'ячим, кострубатим, незугарним, із продувами між сяк-так покладених гіллячок. Холодне, чорне, непривітне. Гойдається в розколині на голому рипливому дереві, прокинеться з різким криком ґава, зірветься, заплискає стривожено крилами, знов учепиться гачкуватими лазурями в суху зледенілу гіллячку. Немає покою, немає розради... Без кінця, без краю тягнеться вітряна, зимова сільська ніч. Без кінця, без краю кружляють зловісні думки в стомленому мозку Никоновому. Болить, ниє натруджене тіло.

Десь люто валують собаки, дико гигочуть у нічній тиші хлопці. Ех, хлопці, хлопці! Багато серед них є бур'яну. Вже не вперше в Лукашівці грабують людей. Ото й до Созона черга дійшла. Розбестились злодії. Бояться їх люди. Влада ще молода, на селі не встояна — чи давно від бандитських «партій» життя не було? Одні махнівці чого наробили...

Безладно плутаються образи в змученій голові. Хилитаються лапаті бур'яни, з них визирають хижі голови круків, зловісно крякають, широко роззявляють чорні дзьоби. Дужий подув холодного вітру — і ціла їх зграя вривається в убогу хатину. За ними женуться хлопці, на чолі — Григор, гидко лається...

Сон одлетів.

У сутінках в кутку роздягається Григор. Тхне горілчаним духом.

— Де був, Григоре?

— А я вас питаю, де ви були?

— Чого по ночах блукаєш?

— Козакові й місяць світить за сонце.

— Хіба так з батьком розмовляють?

— А хіба батьки синів босими водять? Дістали грошей на чоботи? Дав дядько?

— Та ні...

— Тож мовчіть, у мої справи не втручайтесь.

— Які то твої справи?