Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

косу? Тоню з косою вже й уявити важко, як й у звичайній полотняній сорочці й домотканій спідниці (Але ж, певно, удома, у Тетієві, так і ходила?), і навіть не тому, що її врода потьмяніла б, а тому, що оце все німецьке шмаття прилипло до неї й робить її якоюсь чужою. Навіть не так. Це ніби якась перепона між ними! Машкара, яка творить зі звичайної вісімнадцятирічної дівчинки з Тетієва якусь німецьку панну! Нащо? Невже це їй потрібно? Якось інтуїтивно відчув – потрібно. Бо вона така і є? Яка? Розмальована лялька? Ні! Тільки не вона! Вона хороша! Найкраща! А оце все… Вплив середовища. Не більше. Це, певно, можна виправити. Їй треба пояснити. Що все це зайве! Що й без цього чудово! Але не зараз! Не тут! Не так. А як?

Щоб згладити прикре враження від своєї невдалої балачки, у Єфрема вихоплюється перше-ліпше, що спало на думку:

– Лимонаду хочеш?

– Ні, дякую…

– А де так гарно навчилася на велосипеді? Певно, ще вдома вміла?

– Та ні. Уже тут.

– І в нас теж велосипедів ні в кого не було! Тільки в голови колгоспу. Бувало, проїде по селу, то повітря нюхаєш, як то воно пахне? Чи бензиною не смердить? А як біля магазину поставить велосипеда, то ніхто й не зачіпає, бо ж ніхто не вміє й не тямить, що воно таке, той велосипед.

Ці підведені карміном губки вже всміхаються. А може, так воно й має бути і це він просто не звик до такої «рукотворної» краси? Йому подобається! Якщо придивитися… Це ж справді гарно! Оце все доповнює її природну красу, робить її ще виразнішою. Чи не це його, зрештою, і принадило? Бо ж де він бачив коли такі підведені вуста? Підмальовані очі? Вибагливі зачіски? Його мати Марія, сестра Дарка – обидві красиві типовою українською вродою, про яку кажуть, що з неї «води не пити»… Може, і так, але що ще в злигоднях може бути хорошого, як не вона – оця краса, яка в чорних, тоненьких, мов шнурочок, бровах, карих очах, темних пристрасних чи голубих розвеселених? Та і як його жити без краси? Мати з Даркою гарні природною привабливістю без жодної штучності. (А що, зрештою, таке штучність?) Не вміли вони вуста підводити, часу не мали (та й, певно, охоти до того) і де б, зрештою, могли взяти оте все, що ліпиться-маститься на жінку? У селі, куди й простий крам – матерію, хустки, панчохи («вебеги», як коротко й містко позначали це Єфремові односельці) – ніколи не завозили до магазину, така дивовижа, як помада чи парфуми, була чимось геть незнаним.

– А вчора я кажу хазяйці Марії: «Як же так? У вас у погребі повно картоплі, а ви ніколи жодної картоплини не посмажите? Уже скоро новий врожай!»

– Кхи-кхи… А вона що?

– Ставить увечері на стіл полумисок смаженої картоплі й каже: «Їж, Єфреме! Бо скоро картоплю ми здамо для фронту».

Поки вони розмовляють, Єфрем нахиляється зо три рази й просто в себе під ногами вириває декілька великих дзвоників. Ґрунт тут піщаний і такий пухкий, що квіти випурхують разом із довгим білим коренем, на якому присохла грудка землі, сірувато-жовта, об’ємна. Єфрем одриває корінчики й дає Тоні маленький, із опущеними синіми голівками букетик.

– Дякую, Єфреме! Але куди я його візьму? У місті стільки справ, – сміється Тоня. Вона знову сідає на велосипед і дивиться на Єфрема вже згори. – Та й зів’януть вони. Нащо тільки рвав?

– Дак для тебе ж…

– Може, як назад буду їхати, заберу? Га?

Єфрем ніби жартома береться руками за кермо велосипеда. Хай би побула ще трохи! Куди вона так поспішає? Мабуть, хазяйка сваритиметься? До спеки хоче впоратися? Справді, не варто її затримувати.

– Я в неділю зайду по тебе! Підемо десь погуляємо!

– Ще не знаю… Я напишу тобі, добре?

Усміхається? Чи насміхається? Сидить на своєму велосипеді, як на троні! Теж іще цариця знайшлася! Та він же чоловік! Він має вирішувати! Він старший за неї (три роки – то не просто роки – дні – місяці, то ще й досвід!), розумніший, бо ж устиг-таки школу закінчити до війни! То й що, що вона вчительська дочка? Що з того, що містечкова, а він сільський? Ніби жартома труснув її велосипед. (І що вона собі думає?)

– Не тра’ вже листівочок! Уже аж три є… Сказав, що зайду. Ти що, не розумієш?

– Це ти не розумієш! Як до Майєрів прийдуть гості, у мене не буде вихідного! А як не хочеш моїх листівок, більше не присилатиму! Пусти! Пусти, кажу!

Єфрем штовхає Тонин велосипед, задавши йому прискорення вочевидь неспіввимірного з дівчачою здатністю прокрутити педалі. Але вона не падає, а спритно зіскакує на землю.

– Дурень!

– Ах ти ж…

Він нахиляється, підбирає грудки землі, що попадали з дзвоників, хутко ліпить із них одну грубу й велику, вона летить і ляпає у відкриту беззахисність спини над білою сукнею. Грудка розбивається на десятки порошинок, що засипаються кудись під сукню, вкривають сіро-землистим шаром майже всю Тонину спину. Вона вже встигла сісти на свій велосипед і трохи від’їхати, але зараз, збита цим ударом, знову зупиняється, злазить на землю, починає обтрушуватися, незручно закидаючи руки назад. Сльози течуть із її очей, розмиваючи все те, що було так дбайливо намальовано вдома. Єфрем у три стрибки опиняється біля неї.

– Тонечко! Вибач мені! Дурень! Дурень-таки! Чуєш? Вибач! На хустинку!

Єфрем і собі заходиться обтрушувати її сукню,