Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Але минув рік, минув другий…

Якось у коридорі Оленка зустріла хлопця, Москалюка Івана. Була осінь, студенти тільки-тільки повернулися із канікул на навчання. Ніколи раніше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – і не впізнала! Чи то він так за літо виріс і змужнів, чи то вона сама здрібніла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, і тільки по зачісці та жестах змогла вона у тому красені впізнати свого однокурсника.

– Привіт, Оленко! – він ще й посміхнувся.

– Привіт… – Оленка не стрималася й озирнулась.

І він озирнувся теж! Підморгнув Оленці, махнув рукою, пішов.

Повернулася Оленка того дня після занять до кімнати сама не своя, збентежена.

То раніше зготує щось їсти та й сідає за книги. А це… Уже й дівчата з пар прибігли, щебечуть, переповідають новини. А Оленка все сидить і сидить, дивиться у вікно.

– Ти будеш із нами їсти? – уже як гукнула котрась, тоді аж Оленка схаменулась.

– О, а ви вже вдома? – сиділа, мов у сні.

– Та вже давно! Ти що це, не захворіла, бува?

– Та ні…

І сон у той день не йшов Оленці. Встала дуже рано, бо ж ізвечора знання ніяк у голову не лізли. Увімкнула Оленка лампу, відкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя їй ввижається, та й усе.

Дуже сподобався Іван Оленці. Почала вона від того дня слідкувати за ним очима. Де він іде – то аж наче світлішає у тому місці, їй так здається. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла і змарніла. Але нікому не зізнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батькові слова про те, що дівчина повинна берегти свою честь аж до весілля, а якщо і зустрічатися з кимось, то тільки з майбутнім чоловіком.

А що вона знала про Івана? І чи подобалась йому? Оленка часто помічала, як Іван жартував із дівчатами, як займав котрусь із них. До неї, здавалося, був байдужий.

Вона вже добре розуміла, що закохалась. І ночами Оленка марила про те, як би було добре, аби й Іван звернув на неї увагу.

І от одного разу…

Весна в тому році прийшла рано. Тепла погода уже стояла зо два тижні. Хоч і березень, а в лісі, казали, з-під трави пробивалися проліски й підсніжники.

Оленка на вихідні зібралася додому. Ще звечора склала сумку, бо автобус до села їхав дуже рано. Але на той рейс проспала.

– Та нічого, – сказала вона дівчатам, – поїду в обід! Удома ніякої роботи ще немає, то яка там різниця, коли я доберуся, аби лиш завидна!

За годину до відправлення Оленка стояла на автобусній станції. Людей було багато, тож вона вийшла на вулицю і милувалась погожим днем. Аж раптом помітила Івана!

– Привіт, Оленко, – він підійшов, посміхнувся. – Додому їдеш?

– Так… А ти?

– Я теж! Але мені ще цілу годину тут чекати!

– І мені…

– Ну чому я так рано приперся на автостанцію сьогодні, сам не знаю, – Іван був роздратований.

– Зате не запізнишся, як я, – зітхнула Оленка. – Мала б уже бути вдома, а так… Ось, думаю, краще почекаю.

– Слухай, а для чого марно витрачати час? – враз стрепенувся Іван. – Он стоїть автобус по місту, кінцева його зупинка біля лісу. Знаєш що, Оленко, а давай разом із тобою гайнемо в ліс? Нарвемо там підсніжників, прогуляємось?

– Ні, я боюся, щоб знову не запізнитись на автобус, – завагалася Оленка, але в глибині душі вона дуже хотіла, щоб Іван ще раз попросив, і вона б уже не відмовила.

– Давай сюди свою сумку, – наче почув її думки Іван, – я віднесу до камери сховку, не будемо ж ми із сумками бродити лісом? А на автобус ти не спізнишся, у мене є годинник. Їхати до лісу хвилин десять, і назад так само, а там півгодини проведемо. Зате ж нарвемо підсніжників!

І не чекаючи від неї згоди, узяв Оленчину сумку та й поніс.

Коли Іван в автобусі сів поряд, Оленка мало не зомліла від щастя. Та й взагалі: хіба не чудом було це її спізнення, майбутня прогулянка!

Ліс обвіяв їх пахощами прілого листя, під ногами розстелявся м’який і вологий килим із торішньої трави і тендітних квітів.

– Ось, це тобі! – Іван швидесенько насмикав білоголових підсніжників просто біля стежки і простягнув їх Оленці.

– Дякую… – вона аж зашарілась.

Коли вони відійшли у ліс настільки, що вже не було чути гуркоту машин, Іван підійшов до Оленки впритул і взяв її за руку.

– Слухай, – хрипким голосом сказав він, – знаєш, що ти мені подобаєшся? Я вже давно до тебе придивлявся, хотів запропонувати,