Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Я матерію порізала… – каже йому Маланка.

– Ну, як порізала, то шкода викинутих грошей, ший. Тільки ж будеш посміховиськом ходити.

А Маланка наступного дня поїхала із братом до міста, постриглась, гарно завила волосся.

– Давай я накрашу тобі ще й нігті? – каже братова жінка.

– То й накрась.

Приїхала Маланка від брата, увійшла до хати, і якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.

– Ти дивись мені, часом не той… – пригрозив.

А Маланка вишиває. Спочатку увесь поділ розшила синіми квітками, потім подумала і подобавляла поміж пелюсток жовтих прутиків, помережила рукава. Як пішла на останній дзвоник у тому червоному платті до школи, усе село зглядалось.

– А хто то такий? – перепитували одна в одної старі баби, бо недобачали.

– Диви, по нашій дорозі і цокає підборами!

За тиждень Маланка зібрала речі, поїхала із села і більше не вернулась.

– Це… Павле, той… Написала твоя жінка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.

– Як я її, сучку, знайду, розірву навпіл!!! – чоловік рвав на собі волосся.

Минуло чимало часу.

Впізнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платті, вишитому синіми квітками.

– Бачила її, як ось тебе, – розказувала одна жінка із села, що їздила аж до Москви по придане своїй доньці на весілля. – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоїть у магазині! Правда, то й не магазин, а така собі якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платті! Я трохи ближче підійшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упізнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змінилась.

– То, може, то й не Маланка була, може, ти обізналась?

– Ні, не обізналась: уся кімната в її рушниках, у квітках Маланчиних, хіба я не впізнаю? А зі стелі – пара голубів звисає, тільки вона таких вміла вирізати! А ще – те червоне плаття на ній, а на шиї – золоте намисто!

– То чого ж ти не підійшла до нашої Маланки, не поздоровкалась, нічого не спитала?

– А хіба б я посміла? – зітхнула жінка, Маланчина колись подруга. – Там усі так гарно вдягнуті, чоловіки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платті!

Всі закохані й віддані жінки марять про утаємничену самотність, про життя перлини на морському дні…

Оленка таки була замріяна. Як надумала в дитинстві, що стане вчителькою, то так і вийшло.

У школі вчилась – так старалась!

По закінченні сама поїхала до міста і там вступила до інституту.

Батьки в Оленки не багаті, але й не бідні – як усі в селі. Садили город, тримали корову, качки і свині. То Оленка з дитинства до праці звикла. І вирішила, що після навчання в село вернеться та й буде жити.

До інституту Оленка нікого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танці не ходила, на гульки теж – постійно вчилась. Та ще й така була собі – недоторкана й строга. У школі як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щічку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачіпати.

А в інституті… Хоч і пора їй прийшла на дівування, але вона все, знай, учиться.

А жила Оленка в гуртожитку. Дівчат багато, це ж майбутні вчительки були, а хлопців жменька. На спільній кухні варять студентки їсти, пахощі по поверху розлетілись – а хлопці тут як тут. Дівчата їх пожаліють, запрошують до кімнати, вгощають, діляться харчами. І хлопці вільно почувались, зачіпалили дівчат, жартували, лізли цілуватись, то одну, то другу обирали. Такі тоді були порядки, такі і досі.

Але Оленці до того геть було байдуже, їй одна наука в голові.

– Та ти геть якась сільська й забита, – якось кажуть їй дівчата. – Чого ти ото зиркаєш так сердито, не посміхнешся ніколи, як хлопці у нас гостюють? Ти знаєш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?

– Нехай собі, – зітхне Оленка. – І що в тім поганого? Не дуже мені їх торкання