Інна Роміч - Любов у спадок

душила злість. Хай отримає по заслузі, нахабний хлопчисько! Раптово вона відчула, як їй здавило горло. З боку ярмарку просто на них повільно їхав чорний лицар, озираючись навколо. Еріка сторчголов скотилася вниз, на дно рівчака. Встиг він її помітити, чи ні? Дуглас був далеко, але він їхав верхи. Навряд чи вони встигнуть сховатися тут, на відкритій місцевості. Оуен, який теж побачив його, миттю все зрозумів. Еріка ще не встигла нічого зміркувати, як хлопчисько стрімко вилетів із їхнього сховку.

— Ді-і-іку! — щосили заволав він. — Я тут! Тут! Допоможи!

Еріка вже не бачила, що там діялося з Оуеном. Вона заклякла від жаху, бо Дуглас пришпорив свого коня й той помчав просто до місця, де вона ховалася. Вона не витримала й собі вискочила з рівчака та рвонула вслід за пажем.

Відстань, яка відокремлювала її від вершника, стрімко скорочувалася. Якби вдалося обігнути пагорб ліворуч, з'являвся шанс врятуватися — там попереду темнів густий терник, де коневі не пройти, а вона продерлася б. Напружуючи останні сили, вона зробила розпачливий ривок.

Але обігнула пагорб і закричала від жаху: просто перед нею стояв на одному коліні лучник із натягнутим напоготові луком, і крицеве вістря стріли було націлене просто їй у серце.

— Падай! Падай, дурню! — почула вона розпачливий вигук стрільця.

Дівчина впала у тверду вересневу траву, затулила голову обома руками. Її опанував такий жах, що навіть не зважувалася підвести голову та подивитись, що відбувається в неї за спиною. Лише відчувала, як дрижить земля від розмірених ударів кінських копит. Ось зараз вони встромляться в її тіло, затріщать її кістки… Дивно, але думка помолитися їй не спала. Вона почула різкий свист важкої стріли та скорчилася від жаху, зарилася носом у землю, намагаючись втиснутись у неї якомога сильніше, розчинитися в ній…

— Стій, Дугласе!!!

Гнівний вигук стрільця змусив її тільки сильніше замружитися. Еріка почула, як кінь лицаря, що переслідував її, став над нею дибки та скажено заіржав.

— Стій! Інакше прострелю тебе наскрізь, — уже спокійніше додав лучник. — А ти мене знаєш, я не схиблю з такої відстані.

Вона зважилася обережно розплющити очі. Чорний лицар із натугою стримував свого коня. Здавалося, він зараз кинеться просто на Еріку, простягнуту на землі, але стріла, що встромилася під самими копитами скакуна, заважала йому зробити цей останній ривок. Його очі блискали, немов жарини, жахливий шрам на щоці побілів. Зараз його погляд був прикутий до стрільця, і він палахкотів пекучою ненавистю.

— Що тобі тут потрібно, Далхаузі? — скажено вигукнув Дуглас. — Іди, куди йдеш! Геть з дороги!

Еріка почала потроху відповзати. Дуглас цього, здається, не помітив. Його увагу зараз було прикуто до божевільного, який посмів стати на його шляху. Стрілець твердою рукою тримав свій лук, і нова стріла недвозначно лежала на тятиві, очікуючи своєї черги.

— Я не піду, Дугласе, — промовив він. — Це мої люди, і я не дам їх зобидити. Краще поверни коня та їдь собі, бо наступна стріла встромиться тобі в груди, а мені б не хотілося позбавляти Шотландію її найкращого воїна.

— Що тобі до цього хлопчиська? — презирливо вигукнув лицар. — Я ж знаю, він не твоя людина!

— Я не думаю, що вбивство дитини на святі тобі так минеться, — спокійно пояснив шотландець, — що б він там не накоїв.

Чорний лицар, як і досі, не рухався з місця. На мить Еріці здалося, що він не послухає цього божевільного лучника та пошле свого коня в галоп просто на них. Однак Дуглас був зараз гарною мішенню… І він чудово це розумів. Наступної миті лицар рвучко смикнув повід на себе й розвернув коня. Дикий блиск його очей обпалив її, немов він раз і назавжди намагався запам'ятати маленького хлопчиська, скорченого на землі.

— Я ще зустрінуся з тобою, гадюченя, — презирливо кинув він, обертаючись до заціпенілої від жаху Еріки. — А ти пожалкуєш, що став у мене на шляху, сину зрадника!

Дуглас недобре посміхнувся й рвучко послав коня в галоп. Далхаузі й далі стежив за ним і тримав лук натягнутим доти, поки вершник не зник за поворотом шляху. Тільки тоді він опустив його на землю й витер піт із чола.

Еріка зробила кілька слабких спроб підвестися, спираючись на тремтячі руки, але вони не слухалися. Холодний піт котився по спині, огидно лоскотав шкіру. Зараз їй хотілося єдиного — лежати ось так, не рухаючись і не думаючи ні про що.

Зненацька вона відчула різкий ривок за комір, і світ закрутився навколо неї дзиґою.

— Ну, а тепер розповідай, що ти накоїв, — почула вона в себе над головою голос рятівника, і цей голос був аж ніяк не дружелюбний.

Дівчина підвела затуманений погляд на шотландського лицаря, що й досі тримав її за комір, і обімліла.

Перед нею стояв той самий усміхнений хлопець, який учора просив у неї яблуко. Тільки зараз він не посміхався… їй здалося, що земля знову вислизає з-під ніг. Господи, чому? Чому саме він? «Краще б Дуглас розтоптав мене своїм конем», — знесилено подумала Еріка. Залишалося тільки сподіватися, що шотландець її не впізнає.

Із кущів навпроти вистромилася голова Оуена. Еріка з надією глянула туди. Може, він помітить свого пажа та візьметься до нього?

— Агов, та ти, я бачу, зовсім здурів від страху, хлопче? — роздратовано питав тим часом Дік Далхаузі. — Я з тобою говорю!

Він кілька разів гарненько струсонув її. Еріці здалося, що земля й небо знову помінялися місцями, а потім поволі почали вертатися назад.