Клер Норт - Змій

з нього, залишивши невиразну поверхню, що всміхається радше за звичкою, ніж від сміху. Раніше ми назвали його Срібним, чоловіка, що запропонував їй грати, і тепер він знов сидить навпроти неї, але не вказує ні на фігури, ні на кості, а натомість питає знов:

— Ви граєте? Тут, досі? Я думав був, що ви заклопотані більш важливими справами.

— Ігри, що граються тут, допомагають мені зосередитися.

— Вам слід бути обережною. Інші стежитимуть за вами, вивчатимуть ваш стиль, ваші методи. Навіть у простій грі в кості характер гравця може стати видним, і з нього можуть бути зроблені певні висновки.

Вона всміхається цьому та нічого не каже, а він дивується.

— Ви... хочете, щоб вас бачили?

Захват, недовіра, подив, радість — усе це можна почути в його голосі, хоч слова цьому і не відповідають.

— Ви хочете, щоб гравці спостерігали за вашою грою?

— Ви хочете зіграти? — питає вона.

— Що ви пропонуєте?

— Карти. За кожний ваш виграш ви зможете поставити запитання. За кожний мій виграш...

— Зрозуміло.

— То граймо.

* * *

Вона ділить колоду.

Роздає карти.

Спочатку вона помиляється, повільно шукає закономірності, і він ставить п'ять, шість, сім запитань поспіль.

— Ви виграєте свою гру?

— Ні.

— Ви можете виграти?

— Можливо.

— Вам подобається ваша фігура, ваш король, для якого ви маєте здобути корону?

— Ні.

— Чого ви хочете, якщо виграєте?

— Свободу. Свободу, яку може дати лише перемога.

Ми могли б очікувати, що програвши дев'ять раундів поспіль вона зневіриться, зламається, але на десятому раунді гра змінюється, прискорюється, і Тіна швидко та вправно починає відігравати програне, і раунд за раундом лунають запитання. Тож тепер запитує вона:

— Чи є ви гравцем вищої ліги?

— Так.

— Як довго ви вже граєте?

— Думаю... Століття.

— Ви мені брешете?

— Ні.

— Чи не прислали вас вплинути на мене, допомогти або завадити?

— Це схоже на три запитання.

— Я вважаю, що це лише одне, але якщо ви не згодні, я можу розбити його на три частини, виграти три раунди й усе одно отримати відповідь.

— Ви дозволяли мені вигравати? — питає він. — Ви мені підігрували?

— Вам треба ще раз виграти, щоб я відповіла на це. А зараз мої запитання, будь ласка.

— Ні, ніхто мене не присилав якимось чином утручатися. Я побачив, що ви сама, поцікавився, чи не хочете ви зіграти, і ось ми досі граємо.

— Чи існує Дім Ігор за межами Венеції?

— Так, але на мою думку вам треба знайти кращий спосіб поставити те запитання, що ви хочете поставити.

Наступну гру вона грає надто швидко, програє та ледь здатна приховати різкий вдих, роздратування собою, що прослизає поміж її губами, коли він виграє раунд.

— Ви навмисно дозволили мені виграти в перших раундах? — питає він.

— Так.

— Чому?

— Питання, що ви ставили, натякають на те, ким ви є, та на те, що ви можете знати. Завдяки їм я можу більш вдало формулювати власні запитання.

Почувши це, він сміється, кидає карти на стіл і відхиляється на спинку крісла. Кілька секунд він сидить і хитає головою, склавши руки на грудях і схрестивши ноги, а зрештою каже:

— Пані, я не можу достеменно знати ситуацію з грою, що ви граєте за межами цих стін, але дозвольте сказати, що якщо ви гратиме її так саме добре, як грали зі мною, то не зможете не перемогти.

— Я маю ще запитання, — каже вона та вказує на карти, що лежать поміж ними.

— Гадаю, нам більше не слід грати в цю гру.

— Чому?

— Гра має бути на рівних, у ній має бути радість. Я більше не бачу ні першого, ні другого. Але ви, я бачу, прагнете отримати більше відповідей, і з мого боку було б грубо не дати їх. Тому я пропоную домовленість, угоду, що буде укладена лише поміж нами.

— Яку умову?

— Не тут, — відповідає він. — Я незабаром відвідаю вас деінде, і ми обговоримо решту умов.

— Ви обіцяєте?

— Ви бачили, як я граю. Якщо я дам слово, ви йому повірите?

Вона не відповідає, але