Тарас Завітайло - Діти Праліса

від Мефодія бік, вдарившись головою об стіну. Всі завмерли, а мавка дико вирячилася на дівчину.

— Мавка… — прошепотіла вона, і в голосі її чувся непідробний страх. — Але цього не може бути!

Пташка якусь мить стояла непорушно, сама дивуючися з того, що відбулося, а потім повільно опустилася на лавку. Вербичка тим часом підвелася з долівки.

— Тримайся якнайдалі від діброви, — опанувавши себе, спокійно сказала вона і пильно глянула дівчині в очі. — А не послухаєшся, — знищу!

І мавка враз зникла, наче її й зовсім не було.

У хатині зависла німа тиша. Такий несподіваний поворот усіх неабияк приголомшив. Пташка й сама не розуміла, що сталося, і лише здивовано дивилася на свої руки.

— Оце так… — прошепотів Микита. — Справжня молода мавка…

До Пташки підійшов Мурко і взяв дівчину за руки.

— Сила, якої раніше не було, — упевнено сказав малюк. — Пташко, віднині ти змінилася навіки!

Дівчина перелякано подивилася на Мурка, а тоді схопилася на ноги і вибігла з хати.

— Що це було? — здивовано проговорив піднявшись з долівки Мефодій, — то Пташка — мавка?

— Е-е-е… — озвався нарешті і Липень, якому з дива дивного теж раптово заціпило. — Виходить, що так…

Мефодій вискочив надвір слідом за дівчиною.

Пташка не відбігла далеко. Вона стояла кроків за десять від верболозу Липня, обхопивши голову руками, скинувши обличчя до неба і заплющивши очі.

Мефодій кинувся до неї.

— Дитино моя, як ти? — вигукнув упир.

Пташка розплющила очі, поволі опустила руки, одразу ж жалісно зойкнула, затулила вуха руками і знову заплющила очі.

З тієї миті як дивна сила Пташки вивільнилася, вийшла назовні, неабияк приголомшивши саму дівчину, відчуття її надзвичайно загострилися. Тепер заховані десь на рівні підсвідомості нечувані голоси зазвучали, змішуючись зі звуками природними, світи небачені раніше химерно переплелися з реальністю. Вона чула водночас і переливчастий сміх берегинь у Переводі і шепіт листя у діброві, відчувала аромати дивних квітів і трав Березової-Рудки й Очеретянки, чула щебет сотні тисяч птахів та мовчання безлічі лісових звірів. Чула і… розуміла їх.

Пташка безсило впала на коліна.

— Мефодію, забери мене звідси! — у розпачі закричала вона, і її голос, здалося, сколихнув усе довкілля. — Зроби що-небудь!

Мефодія охопив панічний страх. Він відчув страшенну безпорадність і не знав, що робити. За мить усі, хто бачив дивну сцену у верболозі Липня, повибігали надвір.

— До води її! — крикнув на ходу Микита, й упир, підхопивши дівчину, стрілою метнувся до Рудки.

Мешканці селища, не розуміючи що відбувається, сахалися в сторони від упиря.

Мефодій швидко збіг крутим берегом, Микита підтримував його, щоб той не впав. Зайшовши по пояс у рудуваті води, Мефодій почав обмивати обличчя Пташки водою. Микита став віддалік. Дівчина стислася, згорнулася клубком на руках Мефодія і лише тремтіла.

— Та що ж це… — причитав упир. — Та як же це! Дитино, отямся!

На березі раптом виник вітрогон Повітрун.

— Що трапилося? — крикнув до водяника.

— Молода мавка! — відповів водяник. — Пташка — молода мавка!

Вітрогон спустився до води, слідом за ним — Андрій з Гапкою і нечисть.

На берег тим часом почали збігатися жителі Березової-Рудки.

Повітрун зайшов у воду, підійшов до упиря і поклав долоню на чоло дівчини. Очі його розширилися.

— Дівчинко, отямся, опануй себе, — якомога лагідніше проговорив він. — Заспокойся, зараз усе минеться.

Упир благально дивився на Вітрогона, і той усміхнувся йому.

— Я знаю, що з нею діється! У! Змінилося її світосприйняття. Зараз їй треба опанувати себе, а згодом вона навчиться це контролювати. Неймовірну силу Пташка твоя має, лише єдина мавка мала таку силу…

— Берізка… — прошепотів Микита. — А ця вклала на долівку Вербичку, коли та підняла руку на упиря!

Пташка поволі отямилася і якось дивно швидко заспокоїлася, її дихання стало рівним, і вона розплющила очі.

— Минулося… — прошепотіла вона і тут же залилася рясним потоком сліз, бо зрозуміла, що це вже ніколи не минеться. Вона стала на ноги, відпустила упиря, поволі вийшла на берег і опустилася на пісок. Мефодій та Повітрун вийшли слідом. Гапка підійшла до дівчинки, накинула її на плечі хустину і сіла поряд.

— Я вже не людина… — прошепотіла вона і велика сльоза скотилася щокою; Гапка обняла її і притисла до себе.

— Що ти! — вибухнув упир. — Ти людина більше, ніж усі ми разом узяті!

Микита і вітрогон перезирнулися.

— Берізка… — задумливо мовив Повітрун, дивлячись на Пташку. — Таке враження, ніби в цій дівчинці відродилася сила загиблої мавки!

Микита