Тарас Завітайло - Діти Праліса

— Чого вже й казати, вона навіть схожа на Берізку, ось тільки чорнява, як…

Микита осікся. Неймовірний здогад приголомшив його.

— Як Василь, — пошепки закінчив за нього Повітрун.

Пташка не дослухалася до тієї розмови, а ось Андрій і Мефодій слухали уважно.

— Про що це ви? — здивовано запитав козак.

— Давайте відійдемо трохи, — сказав Повітрун.

Мефодій, Андрій та Микита пішли за Повітруном. Відійшовши кроків на двадцять від Пташки, зупинилися.

— Спершу я дещо запитаю, у! — почав вітрогон. — Як потрапила до вас Пташка? Де ви знайшли її?

Мефодій розтулив було рота, як раптом озвалася сама дівчина:

— Не треба. Я сама. Я все згадала!

— Неймовірно, — здивуався Мефодій. — Вона почула нашу розмову…

— Авжеж, вона тепер мавка, — сказав Микита.

Пташка й Гапка підійшли. За ними підійшли Никодим, Коник, Нікель та Мурко.

— Я пам’ятаю гарну русяву жінку, схожу на Вербичку, — мовила Пташка глухим, неначе чужим, голосом. — Вона співає мені колискову і мостить зручне кубельце з запашних трав у дуплищі велетенського дуба, що росте на галявині з дивними квітами. Вона чомусь плаче і прощається зі мною…

Всі як заворожені дивилися на дівчину.

— Вона цілує мене і торкається губами очей моїх. Я засинаю, я бачу, як закривається дупло, а потім чую лише шелест дуба і спів птахів…

Дівчина підійшла до упиря і пригорнулася до нього.

— Сон мій довгий і міцний, — продовжувала вже пошепки Пташка. — І ось дуплище знову відкривається. Я бачу яскраве світло і заплющую очі, а коли розплющую їх знову, то вже стою серед степу, а далі…

— Я знайшов тебе, — сказав упир і обійняв дівчину.

У натовпі людей, що зібрались на березі, з уст в уста передавалося лише одне: «Мавка! Молода мавка!»

Раптом понад голосами юрби пролунав голос Липня.

— Розходьтеся, люди добрі! — гукнув дід. — Чого його дитину хвилювати. Бачите, вона ж сама не своя, розходьтеся.

І мешканці Березової-Рудки, як по команді, почали розходитися.

Липень ще трохи постояв, а потім, узявши під руки бабу Одарку і Первосвіта, теж повів їх до верболозу.

На березі лишились Гапка, Андрій і нечисть, до якої тепер належала і Пташка.

Всі мовчки дивилися на дівчину, яка тулилася до упиря, схиливши голову йому на груди.

— Я не розумію, — нарешті порушив довгу мовчанку Микита, — як же таке може бути?

— Цілком може, — мовив Андрій.

— Звідки така впевненість? — здивовано глянув на нього Повітрун.

Характерник знітився, проте сказав:

— Я знав перевертнів, народжених смертною жінкою, а ви з вовкулаками, даруйте, одного роду-племені…

Никодим демонстративно прокашлявся в кулак.

— Взагалі-то воно так, але вони нижчі істоти…

— У! — ляснув раптом себе по лобі Повітрун. — Я знаю, хто нам потрібен! Хто стверджує, що він — наполовину людина?

— Борода, — здивовано відповів Микита.

Коник і Никодим перезирнулися.

— Г-м-м, навіжений лісовик, — сказав конюшний, почухавши гриву. — От не думав, що колись зустрінуся з ним!

Пташка підвела голову.

— Він і справді — напівлюдина? — недовірливо запитала вона.

— В усякому разі, він так стверджує, — непевно відповів Повітрун. — У Березову-Рудку його принесла одна смертна жінка. Було це дуже давно, коли той лісовик був ще немовлям, але єство його, так-би мовити, вже проявилося тоді, і ніхто не міг знати напевне, що та жінка казала неправду. Борода ріс разом із Вітряком. Жінка та, звісна річ, померла, так нікому й не повідавши таємницю Бороди.

— Правду кажучи, — мовив і Микита, — він завжди трохи відрізнявся від нас. Словом — дивний він, та й годі.

— То ходімо до нього! — одразу ж захопилася бажанням новоявлена мавка.

— А й справді, нам нема чого втрачати, — погодився упир, — а він, можливо, і зможе щось пояснити.

Жменька помітно нервувався. Він давно не бачив лісовиків, окрім тих, яких привів із Кулакою на Україну, і хоча в Березовій-Рудці його родичів жило чимало, зараз вони всі вешталися деінде.

— Ходімо, — кивнув вітрогон, — хоча це й досить далеченько, майже коло границі з туманом, на іншому березі Рудки!

Усі гуртом пішли за Повітруном до пристані, сіли в човен і швидко перепливли на інший берег Рудки. Річка була хоча і не дуже широкою, але доволі глибокою, з безліччю чорториїв.