Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

маленький буржуазний світ перелякався, коли одного прекрасного весняного полудня, так собі зовсім зненацька, на одній із вулиць із жвавим рухом, вибухнула бомба, яка вбила полковника. Борис розповів йому, що день його смерті щорічно вшановується на його могилі, а оскільки цього року відзначатиметься двадцятиріччя, то очікується прибуття багатьох видатних осіб української еміграції, більше, ніж у минулі роки. Завдання Леоніда було зняти їх камерою, якомога більше. Та це було не так просто, бо за фотографами пильно стежили, це він одразу зауважив, коли процесія рушила до могили. До одного фотографа, який збирався знімати малоформатною камерою з телелінзою, одразу підійшло декілька чоловіків з пов'язками на лівій руці і відвели його вбік. Тільки спереду, біля самої могили, працювали декілька фотографів, які, очевидно, отримали на те дозвіл, але і їм давали вказівки, що можна, а чого не можна фотографувати. Той факт і та обставина, що спереду стояло декілька здоровил, увага яких була більш прикута до присутніх, аніж до самої урочистості, і які явно були охоронцями або співробітниками служби безпеки, свідчили про те, що серед присутніх було якесь велике цабе. Леонід протиснувся, наскільки відважився, до переду і опинився посеред запрошених, яких можна було розпізнати по стрічках на лацканах, якої у нього не було. Фотографував він шпигунською камерою, яку закамуфляжив носовою хусткою, що нею нібито витирав чоло і шию. Більше знімків у цьому натовпі робити було просто небезпечно. Фотографувати було важко, не можна було, щоб камеру зауважили, а в момент зйомки об'єктив мав бути відкритий. Подивитися у видошукач було неможливо, все робилося крадькома і, незважаючи на навики, які він набув, усе залежало від везіння. Відстань була досить велика, заважало сонце, і якісних знімків він не очікував. Що ж, може, придадуться й неякісні. Іншої ради не було, хіба-що знімати здалека за допомогою телелінзи, що при таких заходах безпеки теж зробити нелегко. Він помітив невисокого кремезного чоловіка з великими залисинами, який разом із охоронцем порядку, — його можна було розпізнати по пов'язці на руці, — поклав на могилу полковника великий вінок. Саме в цей момент він побачив, як інший охоронець підняв руку до фотографів, похитавши головою, щоб ті не фотографували, що і так було неможливим, бо декілька його широкоплечих колег стали перед ними стіною. Але вони і так не робили жодних спроб, очевидно, що так і було домовлено. Отож, цей невисокий чоловік був дуже важливою особою, але люди перед ним стали навшпиньки і повитягували шиї, тож сфотографувати його Леонід не мав жодного шансу. Проте коли могила полковника і навіть деякі сусідні могили потонули у квітах і вінках, цей невисокий чоловік після декількох ораторів узяв слово і сильним голосом заговорив українською мовою, яка прозвучала тут чужою і водночас рідною. Він став розповідати про життя полковника, про те, що свого часу він був керівником націоналістів. І Леонід почув про те, що чув ще дитиною двадцять років тому, про те, що полковник пожертвував своє життя за свободу своєї країни та свого народу. Власне, слухати йому і не було потреби і він міг сконцентруватися на фотографуванні, бо знав усю цю історію з шестирічного віку. Про те, як полковник боровся проти росіян на чолі славетного полку Січових стрільців. Про його героїчні вчинки, які вже стали легендою і які справляли на Леоніда в дитинстві велике враження, а тепер ні. Про те, як він продовжував очолювати рух опору, спочатку з захопленої поляками території, а потім з чужини. Як він поневірявся у вигнанні і роздмухував полум'я руху опору. Та Леонід знав усе це сам пречудово. Його рідний батько сів у польську тюрму за те, що його схопили з листівками, на яких були надруковані заклики полковника. І тут, у цьому місті, полковника наздогнала мста. Тоді таке ще було можливе. Попередника полковника доручили застрелити напівбожевільному, який мав би одразу привернути до себе увагу будь-якої більш-менш серйозної служби безпеки своєю дивною поведінкою. Розправитися з полковником було важче, численні спроби зазнали невдачі, перш ніж він попав у приготовану для нього пастку. Коли Леонід згадував, як його батько назвав це «диявольськи хитрим» замахом, то мало не сміявся з такої простодушності. Сьогодні таке б уже не пройшло: дозволити мало кому відомій особі особисто зустрітися з лідером націоналістів і, більше того, вручити йому особисто те, що так званий кур'єр привіз із батьківщини. І то ще, боронь боже, у коробках: коробку цукерок і коробку сигарет. Сьогодні ніяк не зрозуміло, як міг полковник спійматися на такій очевидній провокації? Мабуть, він не довіряв цьому чоловікові, мабуть, остерігався зустрічатися з ним наодинці, мабуть, підозріло поставився до тих цукерок та сигарет, що могли виявитися отруйними, але ні разу не подумав про те, що в коробках немає ні інформації, ні сигарет, ці цукерок, а просто вибухівка сповільненої дії. Такий примітивний спосіб убити людину не мав тепер жодних шансів. Сьогоднішнього лідера націоналістів Мирослава Зарембу охороняють краще. На нього полюють роками, але безуспішно. Не далі як минулого місяця до редакції зарембівської газети в Мюнхені надійшов поштовий пакунок, що при розпакуванні вибухнув. Але жодна мисляча людина не стане сподіватися, що у такий спосіб можна покінчити з Зарембою. Видно, йшлося про когось іншого, Заремба особисто сам ніколи не відкривав пакунки, крім найближчих співробітників, його ніхто не бачив. Навіть не було відомо, чи приходить він коли-небудь до редакції і чи він насправді мешкає у Мюнхені і як він тепер виглядає. Останньому фото, на якому, здогадно, зображений він, було вже сімнадцять років. Якщо на ньому він, то той невисокий, кремезний чоловік... Але не може цього бути! Мирослав Заремба ніколи не з'являється на людях! У емігрантських колах вже не раз говорили, що керівництво повинно показуватися підлеглим. Але цього так і не сталося. Ні, це не Мирослав Заремба, проте якщо добре пригадати це фото, то той чоловік, який там виступає, подібний до нього. Якщо це Мирослав Заремба... Мав би він зараз кращу камеру... Заради такого шансу варто ризикнути. Леонід чув, як присутні молилися, чув, як вони заспівали про батьківщину, яка ще не вмерла. До самого кінця він надіявся, що трапиться краща нагода сфотографувати цього незнайомого чоловіка. Але такої нагоди не підвернулося. Він бачив, як той від'їхав по закінченню урочистості на одній з машин із закордонними номерами, які припаркувалися перед цвинтарем і які встиг сфотографувати перед тим. Той чоловік сів у темно-синій «опель-капітан» з мюнхенськими номерами, машину, яку Леонід упізнав,