Гаррі Гаррісон - Оповідання

Вона кивнула, сидячи незворушно, мов статуя. Натхнення моє вичерпалось, і я не мав що казати. Ковтнув вина, краєм ока спостерігаючи, як принесли суп і поставили перед нею. Тепер їй доведеться щось робити із чадрою. З’ясувалося — все дуже просто. Єдине, що вона зробила, — відстібнула й зняла її.

Яке то було обличчя! Такі побачиш хіба що на обкладинках журналів. Вузеньке підборіддя, бездоганної форми вилиці, гладенька, без жодної цяточки шкіра. Повні губи, червоні й вологі, виточений хижий ніс. Якби я не був таким пересічним живописцем, то намалював би це обличчя. Мені праглося поцілувати ці вуста.

— Мене звуть Енді Девіс. Я ваш попутник.

Затримавши ложку, вона знов поглянула на мене, зморщивши чоло. Не розуміє? Запитати ще раз? Не встиг я вирішити, що вдіяти, як вона озвалася.

— Я також ваша попутник. Мене звуть Таму Сафарі.

— Дуже гарне ім’я.

— Мене так називати батько.

— Чудово. І мені ім’я придумав тато. — Оце вже я збрехав. Правду кажучи, він навіть не звертався до мене на ім’я. Назвали мене на честь дядька моєї матері, якого він зневажав, тож завжди звертався до мене не інакше як — «Убоїсько».

— Мене назвали на честь Ендрю Джексона з Старого Муру. Він мій родич.

— Якого муру?

Алессандро голосно пирхнув і знов узявся за маслини. Я не звернув на нього уваги. Ми розмовляли і це — головне. У нас буде досить часу, щоб навчитися краще розуміти одне одного.

Річ у тім, що вона мала бажання розмовляти, я одразу це відчув. І її вимова була не така жахлива, як гадалося. Ми пробазікали до кінця вечері, про яку я зовсім забув. Вона розповіла про місто, з якого приїхала і назву якого я не запам’ятав, про свого батька, який займається бізнесом і дав їй грошей на подорож, про те, що у Штатах вона зупиниться в родичів. Я розмалював, як пішов з коледжу, як почав працювати й назбирав грошей, аби майнути до Європи, похвалився, що мій старий — президент корпорації, про яку вона, можливо, чула, проте з’ясувалося — ні. Більшість із того, що я сказав, була правда. Я лише забув згадати, що коледж я залишив, бо мене звідти вигнали, і що зараз Армія вже розкрила сталеві щелепи, щоб проковтнути мене, тільки-но я повернуся. І що мені зовсім не хотілося, аби мене ковтали, не хотілося бути одруженим, мати будинок у передмісті і схоплюватися о восьмій щоранку.

Потім вона вибачилася й граціозною ходою пішла, я ж повернувся до каюти допивати граппу, і навіть у темряві її обличчя стояло переді мною.

Коли я вийшов наступного ранку, вона вже сиділа на палубі і читала Біблію. Дівчина була без чадри, але в тому ж чорному вбранні. Підвівши очі, помітила, що я позираю на Біблію.

— Ви коли-небудь бачили таку книгу? — запитала вона.

— Звичайно. Де її тільки не побачиш. Бестселлер.

— Мені її дав священик за сніданком. Сказав, ніби це дуже цікава й корисна книжка. Мені вона подекуди нагадує Коран. Треба буде подарувати Коран цьому чоловіку.

— Не думаю, що він прагнув саме цього.

Я плюхнувся на сусідній шезлонг і розстібнув сорочку. Пригрівало сонечко, і я не збирався заглиблюватися ні в які релігійні дискусії. Дякую, не треба.

— Який день для сонячних ванн!

Вона звела брови.

— Ви не знаєте, ще таке сонячні ванни? — Коротенька лекція про відмінності у наших двох культурах, і вона забуде про Біблію. — Ви влітку натягуєте на себе силу теплих речей, щоб витримати пекуче сонце, а ми все робимо навпаки. Ось погляньте, як зроблено ці шезлонги. На них можна зручно витягтися. Ми носимо теплий одяг узимку, а влітку все знімаємо, щоб трохи підсмажитись.

— Підсмажитися — це бути спеченим на вогні або на жару переважно із жиром без використання води? Вам хочеться таке із собою вдіяти?

Мимоволі я засміявся, вона замислилась на мить і приєдналася до мене.

— Я зробила страшенно безглузду помилку?

— Та ні. Ви маєте рацію. «Підсмажуватися» — це розмовне, а взагалі «загоряти». Дивіться, зараз я зніму сорочку й підставлю тіло сонцю.

— І ви все знімаєте? Ми цього ніколи не робимо.

— Ні, звичайно не все. Ми носимо купальники.

— А що це?

— Це, ну… важко пояснити. Будь ласка, зачекайте хвильку. У мене є журнал. Я принесу його, й ви все зрозумієте.

Пошарпаний примірник «Лайфа». Квиток до раю. За шістдесят секунд я встиг збігати до своєї каюти й повернутися.

— Тепер бачу, — сказала Таму, як завжди не змінюючи виразу обличчя. Дуже стримана дівчина. — Тканини й кольори різні, проте в усіх моделях закрито одні й ті ж місця.

Так, головне ви схопили.

— А весь журнал можна подивитися?

— Чом би й ні? Тримайте його, скільки захочете. Вип’ємо кави?

Вона заперечливо похитала головою, тож я пішов пити каву сам. Коли повернувся, дівчини вже не було. На обід вона не з’явилася. Я вже зібрався постукати до неї і дізнатися, чи все гаразд, та біля її каюти втратив рішучість, і я проминув її. Цієї миті несподівано відчинилися двері капітанової каюти, і просто на мене вискочив корабельний стюард. Він невесело мені підморгнув, а капітан, розхристаний і лютий, хряпнув дверима в нього за спиною. Я відкрив гаманець. Грошей у ньому не збільшилося відтоді, як я поглядав востаннє, і я вирішив, що мені все одно нема чого робити в Нью-Йорку з сімома доларами, й подався до буфету за наступною пляшкою граппи. Треба було відновлювати душевну рівновагу.

Коли піднявся на палубу, дівчина знову сиділа на тому ж місці. Але цього разу на ній був щільний чорний купальник з низьким викотом.

— Щось не так? — спитала вона, коли від несподіванки я закляк.

— Та ні.