Ольга Деркачова - Крамниця щастя

До землі було так близько. Це нічого, що в Панни немає ніг, от вона зараз зістрибне, торкнеться землі, промовить ім’я майстра — і в неї з’являться ноги.

До землі було так близько!..

Марина зупинилась.

— А що було далі? — нетерпляче спитала Оленка.

— Не знаю.

— Як не знаєш? Ти ж фея!

— Можливо, вона розбилася, можливо, втекла, можливо, перетворилася на дівчину.

— А та дівчина, яка купила Панну, вона теж колись була лялькою?

— Не знаю, але цілком можливо.

Марина з полегкістю зітхнула, коли Оленчина мама покликала їх обідати. Важко з дітьми! Але Марина вже й сама почала вірити, що вона фея. Оленка весь час дивилася, як вона їсть, п’є, питалася, що феї їдять у своєму лісі і хто їм варить борщ, чи вміють феї варити їсти, чи носять узимку феї шкарпетки й чи рвуться вони в них так само швидко, як у неї. Микола пробував обережно зупинити Оленку, але це було неможливо. Марина ж терпляче, із серйозним виглядом відповідала на всі її запитання. Навіть Микола на якусь долю секунди повірив, що перед ними справжнісінька фея, що завітала до них із казкового лісу на чай.

Марина пробула в Миколи до вечора. Вона забула, що після обіду мала вітати ще одну дитину в місті, а коли згадала, то було вже запізно.

«Нічого, — заспокоювала себе Марина, — у цієї дитини й так буде багато подарунків і сюрпризів, а в Оленки — ні. Обійдеться. Може, батьки не згадають. Треба було їм подзвонити, вибачитися. Але нічого, якось буде».

Увечері вона почала збиратися додому. Оленка питала, чи далеко звідси до казкової країни. Марина заспокоїла дівчинку, що фея швидко добереться. Микола хотів провести її, але Оленка заперечила, бо де ж таке бачено, аби фей проводжали. Вони зникають самі. Марина засміялася й пішла сама, а Оленка ще довго стояла біля воріт і махала їй рукою. А Марина згадала, як вона так колись маленькою дівчинкою стояла й махала рукою татові. Він обертався, посміхався їй у відповідь і теж махав рукою. Доки не зник. Давно це було. Дуже давно.

Коли вона вже лягала спати, її раптом покликали з прохідної до телефону. Це був Микола.

— Марино, а тобі нічого не буде за те, що ти без дозволу брала костюм?

— Я... Я спитала. Мені дозволили, — збрехала Марина.

— Точно? — з недовірою перепитав Микола.

— Точно, точно.

— А виступів ніяких сьогодні не мала?

— Ні, не мала. А що за допит?

— Нічого. Просто подумалося, чи не коштуватиме це тобі роботи?

— Ні, не хвилюйся. А Оленка дійсно задоволена? — спитала Марина. — Бо я так переживала, що вона не повірить, що я — фея.

— Повірила, — запевнив Микола. — Тільки й розмов було, що про фею, яка привітала її з днем народження. Уже все село знає, що в нас була справжнісінька фея. Просили навіть телефон нашої фірми. Можеш вимагати своїх відсотків, якщо з’являться нові клієнти.

— Ой, не сміши мене. Добре, іду спати, а то завтра на пари.

— Мені також. Добраніч.

Наступного дня після пар Марина з острахом зайшла на фірму. До неї кинувся схвильований Микола.

— Ти чому мені вчора збрехала? Тут таке щойно було, ти навіть не уявляєш.

— І що я не уявляю?

— Приходив розлючений клієнт. Ти, виявляється, учора мала стрибати клоунесою на їхньому дитячому святі.

— Та мала, але не встигла та й забула якось випадково.

— І костюм взяла без дозволу! Марино, нащо ти це зробила? Тебе ж виженуть із роботи.

— Може, не виженуть, я поясню ситуацію, але не буду казати, що то була твоя сестра.

— Ну то я скажу, — вперся Микола.

— Облиш. Може, ще нічого й не буде. Зі мною ж таке трапилося вперше.

— Іди. Шефиня вже кілька разів питала за тобою.

— Іду-іду.

Марина тремтячою рукою постукала до дверей кабінету.

— А, це ти! — одразу накинулася на неї начальниця.

І раптом Марина відчула, що їй не страшно. Вона не може тут більше працювати.

Це куповане щастя... Як воно їй набридло. Ти імітуєш щасливого клоуна або добру фею. Люди, до яких ти приходиш, імітують радість. Або навіть і не намагаються — прямо, не приховуючи цього, виявляють своє невдоволення.

Надокучили ці діти, які аж забагато всього отримують у своєму житті.

Раніше дівчина думала, що вона буде творити маленькі дива, які робитимуть людей щасливими, але, виявляється, для того аби зробити щасливим когось рідного, уже запізно наймати добру чаклунку.