Ольга Деркачова - Крамниця щастя

— Дійсно, Панна, — Оленка обережно, як найбільшу коштовність, взяла ляльку до рук. — Вона справді моя?

— Твоя.

— Саме така, про яку я мріяла!

— Звичайно. Феї завжди знають, про що мріють діти.

— А чому феї не до всіх приходять?

— По-перше, не всі можуть їх бачити, а по-друге, вони приходять лише до чемних дітей.

— Я не дуже чемна.

— Чому?

— Того тижня розбила горнятко, коли мила посуд.

— Розбите горнятко не означає нечемності. Ти ж випадково?

— Так, випадково.

Оленка показала Марині, де житиме лялькова Панна.

— Не знаю, чи їй сподобається в мене. Вона така гордовита.

— То лише так здається. Вона не дуже пихата. Ось лише послухай, що трапилося з її подругою, про яку всі також думали, що вона зарозуміла.

Панна в капелюшку

Чомусь усі вважають ляльок у гарному одязі пихатими. Ти, певно, теж так думаєш, оскільки ми звикли ставити їх на високі місця, здмухувати порошинки й говорити: «Дивіться, яка гарна лялька!»

Панна в капелюшку зовсім не була пихатою, їй було незручно стояти на найвищій поличці й дивитися на світ із такої висоти. Їй було незатишно, що світ знаходиться в неї під ногами, але вона нічого не могла з цим зробити.

Таку незатишність вона вперше відчула в крамниці. Її поставили дуже високо — так, аби ніхто не міг взяти її до рук, а лише дивитися, задерши голову. Вона була дуже дорогою лялькою.

Панні в капелюшку було незатишно ще й тому, що ляльки з нижніх полиць не хотіли з нею спілкуватися. Вони вважали її дуже гордовитою. Ще б пак! Спробуй поговорити з кимось, задерши голову. Тому й дорослі іноді видаються дітям дуже пихатими, бо з ними можна говорити лише так.

«Дивіться, дивіться, — навмисно голосно шепотіли ляльки, аби Панна в капелюшку їх чула, — яка вона зарозуміла! А ви бачили, як вона з нами розмовляє? Тільки голову схиляє! І чому вона така пихата?!»

А як ти інакше можеш розмовляти з ляльками з нижніх полиць, якщо ти сидиш на самому вершечку?

Панна в капелюшку вирішила не розмовляти з ними взагалі. Який сенс? І як можна довести, що ти не пихата, якщо всі впевнені в протилежному? Удень вона дослухалася до розмов людей у крамниці, а вночі — до шепотіння ляльок.

На ніч вікна магазинів щільно затуляли гардинами, тому вона не могла розгледіти ніч. Уявляєш, вона жодного разу не бачила ночі! То, напевно, дуже сумно, не знати, що на небі буває місяць, як світять зірки, як вони туляться одна до одної й утворюють чудернацькі сузір’я.

Найбільше, про що мріяла Панна в капелюшку, — опинитися в дитячих руках. Їй дуже подобалися діти. Вони так кумедно простягали рученята до неї. Панні хотілося зістрибнути до них, але вона не могла. Майстер так захопився прикрасами до її сукні, що забув зробити їй ноги.

Розумієш, якби він зробив хоча б кінчик туфельки, що визирає з-під сукні, це вже означало б, що в неї є ноги й вона може ходити.

Панна в капелюшку могла тільки вертіти головою й поправляти зачіску. Ще вона могла б читати книжки, але ж лялькових книжок не видають!

А якось у крамниці сталася подія. Туди зайшла дівчина. Одразу глянула на Панну й сказала: «Це саме та, яку я шукала!». Вона взяла Панну в капелюсі до рук, обережно провела пальцями по її порцеляновій голівці, руках, сукні й тихенько прошепотіла: «Майстер знову забув їй зробити ноги». А до продавця голосно промовила: «Беру!»

А Панна подумала, що встигла забути, як то добре, коли тебе тримають людські руки. До того її тримали лише руки майстра, але це було дуже давно. Потім були ще руки — ті, що забрали її від майстра, ті, що упаковували, розпаковували, чіпляли цінник, ставили на полицю. Але вони були байдужими й холодними до Панни, тому вона їх не запам’ятала.

Ти ж знаєш, запам’ятовується любов або ненависть, а байдужість — ніколи.

Дівчина поставила Панну на поличку, але не дуже високо. Окрім неї, на поличці стояло ще кілька янголів, але вони весь час вовтузилися й не зважали на Панну. Панна могла бачити кімнату й шматочок вікна. Вона вперше побачила світанок і вечір, уперше побачила, як місяць зазирає до вікна, уперше побачила сніг і дощ. От якби їй ноги! Але не було такого чарівника, який міг би зробити те, чого не створив майстер.

Вечорами Панна бачила, як плаче дівчина. Невдовзі вона зрозуміла, що та тужить за майстром. Майстер занадто захопився порцеляновими ляльками й забув про свою кохану.

Якось дівчина розглядала Панну. Була пізня ніч, їй не хотілося вилазити з-під ковдри, тому вона поставила Панну на нічний столик — на