Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Очі Ринсвінда нестямно забігали в очницях, ніби шукали спосіб вибратися з халепи.

— Якщо ти хочеш, щоб я мовчав як риба, звідки знатимеш, що я зрозумів, що ти щойно сказав? — прошипів він.

— Жаткнися і шкажи, що робить той другий бевжь!

— Ні, ну справді — якщо я повинен мовчати, то як же я... — ніж, приставлений йому до горла, нагадав про себе пекучим болем, тож Ринсвінд вирішив пожертвувати логікою.

— Його звуть Двоцвіт. Він — нетутешній.

— Не схоше на те. Твій друшбан?

— Так, ми справді любимо один одного так, що ладні задушити.

Ринсвінд не міг побачити нападника за своєю спиною, та судячи з тактильних відчуттів, його тіло складалося з одних вішаків для одягу. І від нього разило м’ятними льодяниками.

— А йому не бракує шміливошті, мушу вижнати. Поводьшя шумирно, і якраж може бути, що його кишки не намотають на камінь.

— Ек...

— В цих краях, знаєш, вони не надто шхильні підтримувати екуменічний рух.

Саме в цей момент, якраз відповідно до законів переконання, на небі зійшов місяць, хоча — беручи до уваги закони математичних підрахунків, — геть не в тому місці, де йому належало з’явитись за прогнозом кам’яних брил.

А там натомість, визираючи крізь скуйовджені хмари, було не що інше, як палаюча червона зірка. Вона висіла прямісінько над головним священним каменем кола, поблискуючи, наче іскорки в очницях Смерті. У неї був гнітючий, страхітливий вигляд, і — не міг не помітити Ринсвінд — вона була трохи більшою, ніж попередньої ночі.

Крик панічного жаху вирвався з кола друїдів і злетів у височінь. Натовп, що зібрався обабіч на схилах пагорба, кинувся вперед; це подавало певну надію.

Ринсвінд відчув, як у його руку прослизнуло руків’я ножа, і хтось, плямкаючи губами йому над вухом, сказав:

— Робив коли-небудь таке, га?

— Яке «таке»?

— Вриваєшся до храму, уколошкуєш жерців, щоб штибрити жолото і вижволити дівицю?

— Забагато слів, як на мене.

— Еге ш, це робитьшя отак.

За два дюйми від Ринсвіндового лівого вуха прозвучав голос — так, як кричить бабуїн, що потрапив ногою в капкан у каньйоні з розкотистим відлунням, — а тоді повз нього шмигнула невеличка, однак дужа і гнучка тінь.

При світлі смолоскипів він побачив, що то був дуже старий чоловік, отого худореброго типу, що його зазвичай називають «живчиком», з абсолютно лисим черепком та бородою, що майже сягала колін, і парою ніг, тонких, мов сірники, на яких варикозні вени накреслили туристичну карту далебі не маленького міста. Незважаючи на сніг, він мав на собі тільки шкіряну пов’язку з металевими заклепками на бедрах та пару чобіт, що спокійно могли би вмістити ще одну пару ніг.

Двоє друїдів, що були до нього найближче, обмінялись швидкими поглядами і підняли свої серпи. Далі на одну коротку мить все змішалось в нечіткий образ, а наступної — вони загриміли кістками на землю, скрутившись від нестерпного болю.

У загальному сум’ятті, що настало по тому, Ринсвінд бочком почав просуватися до вівтаря, ховаючи від сторонніх поглядів ніж, щоб уникнути непотрібних запитань. По суті, ніхто й не звертав на нього особливої уваги; ті друїди, що не дременули з кола, здебільшого молодші та фізично дужчі, зібралися гуртом довкола старигана, щоб обговорити з ним тему святотатства в усіх її аспектах, що стосуються кам’яних кіл, та, судячи з ґелґотіння і тріскотливих звуків, дебати він провадив успішно.

Двоцвіт стежив за шарварком із великим інтересом. Ринсвінд шарпнув його за плече.

— Ходімо, — сказав він.

— Може, ми б якось допомогли?

— Ми б тільки завадили, не сумнівайся, — хутко відказав Ринсвінд. — Ну, знаєш, як воно — коли ти по вуха в роботі, а хтось заглядає тобі через плече.

— Хай там як, а ми повинні врятувати цю молоду панну, — наполягав Двоцвіт.

— Гаразд, але ворушися вже!

Двоцвіт узяв ножа і поспішив до жертовника. Після кількох недолугих спроб йому врешті вдалося перерізати мотузки, якими була прив’язана дівчина — вона сіла й зайшлася плачем.

— Ну, ну, все добре... — почав заспокоювати він її.

— Та яке збіса добре? — гаркнула вона, свердлячи його двома почервонілими від сліз очима. — Ну чому хтось завжди мусить втрутитися і все зіпсувати? — вона спересердя висякалась у край своєї туніки.

Двоцвіт, цілковито розгублений, поглянув на Ринсвінда.

— Е-е... гадаю, ти не зовсім зрозуміла, — мовив він. — Ми ж тільки хотіли врятувати тебе від неминучої смерті.

— Тут не все так просто, — сказала вона. — Тобто складно не втратити... — вона зашарілася і почала нервово бгати в руках край своєї туніки. — Маю на увазі, залишатися... не дозволити собі... не втратити своїх особливих якостей...

— Особливих якостей? — закліпав очима Двоцвіт, за що отримав Кубок Ринсвінда як найбільший тугодум у всьому мультивсесвіті. Дівчина примружила очі.

— У цей момент я вже могла би бути вгорі разом із Місячною Богинею і посьорбувати мід зі срібної чаші, — мовила вона роздратовано. — Вісім років сидіння вдома суботніми вечорами пішло коту під хвіст!

Вона зиркнула на Ринсвінда і насупилась.

Раптом він щось відчув. Можливо, то були ледь чутні кроки позаду, а може, якийсь рух, що віддзеркалився в її очах — недовго думаючи, він пригнув голову.

Щось просвистіло в повітрі там, де щойно була його шия, і боком зачепило Двоцвітову лису, мов бубен, голову. Крутнувшись на п’ятах, Ринсвінд побачив головного друїда, що налаштувався вдруге махнути серпом, і розуміючи, що втекти не вдасться, щосили двигнув ногою. Вона боляче влучила друїду по колінній чашечці. Чоловік верескнув і