Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

вийшло. Грошей проварив прірву, а булату й плиточки не вийшло. Німецькому начальству зовсім конфуз. Тільки незабаром знову по заводу чутку пустили: їде з німецької землі щонайкращий майстер. Малюнок та позолоту покаже, про які тут і не чували. Заводські після того Мумри до цих німецьких хвастощів без уваги. Поміж себе одне судять:

— Язик без кісток. Мели, що хочеш, коли волю дано.

Тільки справді — приїхав німець. Собою показний, а прізвисько йому Штоф. Наші, звичайно, поглузували трошки.

— Штоф не чвертка. Удвох посидиш, і то пісні заспіваєш. Вийде, значить, діло в цього Штофа.

Жарти жартами, а й справді виявилося — тямущий чоловік. Око хоч булькате, а вірне, руці з інструментом повний хазяїн і до роботи не ледачий. Просто сказати, майстер. Одне не сподобалося: дуже хизувався і на все тутешнє фуйкав. Що йому не покажуть із заводської роботи, у нього одне слово: фуй та фуй. Його за це й прозвали Фуйко Штоф.

Працював цей Фуйко на оздобленні дарованої зброї. Один в один у нього золоті коні на шаблях виходили, і позолота без плямочки. Рівно лежить, міцно. І малюнок чистий. Усе честь честю виведено. Копитця, немов скляночки, вушка, як пеньочки, чолку видно, очко — цяточка на місце поставлена, а в гриві та в хвості теж силу помітно. Стоїть золотий коник, а над ним золота коронка. Теж тонко вимальована. Усі жички-ланцюжки розібрати можна. Одне незрозуміло — для чого її тут над коником приладнали.

Обробить Фуйко шаблю та й хвалиться:

— Це є німецький ропота.

Начальство йому піддуває:

— Атож! Такий тонкий ропота руські розумійт не може.

Нашим майстрам, звичайно, це прикро. Міркували, кого б до німця поставити, щоб не гірше зробив. Кажуть начальству,— так і так, треба до Штофа на виучку з тутешніх кого поставити. Порядок такий є, а начальство руками махає, своєї товче:

— Це є дуже тонкий ропота. Руські розумійт не може.

Наші майстри своє обстоюють, а самі думають, кого поставити. Усіх хороших малювальників і позолотників, звичайно, знали, та не кожен підходить. Один уже в літах. Такого в підручні не можна, коли він сам давно майстер. Треба когось молодшого, щоб ніби в учні годився.

Тут у цех і прийшов дідусь Бушуєв. Він раніше на оздобленні теж працював, та з німцями посварився і свою справу завів. Поставив, як воно у нас ведеться, в хаті чавунний прихатень кусинської роботи й почав за замовленням метал у блакить та срібло обробляти. Ну, і від позолоти не відмовлявся. І був у цього дідуся Бушуєва підходящий хлопець, чи то небіж, чи то внучок — Іванко, а на прізвище теж Бушуєв. Тямущий до малювання. Давно його в завод переманювали, та дідусь не пускав.

— Не допущу,— кричить,— щоб Іванко з німцями злигався! Руку зіпсують і око закаламутять.

Подивився дідусь Бушуєв на Фуйкову шаблю, аж крякнув і похвалив:

— Чиста робота.

Потім, трохи згодом, похвалився:

— А все-таки в мого Ванютки рука сміливіша й око веселіше.

Майстри за ці слова вчепилися:

— Відпусти до нас на завод. Може, він і справді німця обіграє.

Ну, старий ніяк.

Усі знали — старий неподатливий, самостійного характеру. Правду мовити, дуже перекірливий. А все-таки думка про Іванка запала в голови. Як дідусь пішов, майстри й гомонять між собою:

— Правда, коли б спробувати.

Деякі знову відмовляють:

— Даремно час гаяти. Парубійко з дідусевих рук не вийшов, а того ні хрестом, ні товкачем не звернеш.

Хтось знову придумує:

— Може, до хитрощів яких у цій справі вдатися?

А про те вони й не догадуються, що старий з цеху сумний пішов.

Ну, як йому — російська ж людина! Хіба їй охота нижче за німця ходити? Ніколи цього не бувало!

Все-таки два дні тримався. Мовчав. Потім, немов його прорвало, загорлав:

— Іванку, гайда на завод!

Хлопець здивувався:

— Чого?

— А того,— кричить,— що треба цього німецького Фуйку обставити. Та так обігнати, щоб і спору не було.

Ванюшка, звичайно, про цього, що тільки приїхав, чув. І те знав, що дідусь недавно до цеху ходив, тільки Іванко про це мовчав, а старий розходився.

— Якщо,— каже,— німця роботою обженеш, женись на Оксютці. Не заперечую!

У хлопця, бач, дівчина одна на приміті була, а старий ніяк не погоджувався:

— Не можу допустити до себе в хату отаку босоту, безприданницю.

Іванкові приємно було, що дідусь інакше заговорив,— мерщій побіг на завод. Поговорив з майстрами, так і так, дідусь згодний, а я й поготів. Сам бажання маю з німцем у малюванні потягатися. Ну, майстри тоді й почали на німецьке начальство насідати, щоб за положенням до Фуйка учня-росіянина поставити,— Іванка, значить. А він парубок не дуже високий на зріст. Легкої статі. Женитися вже час, а на вигляд ще хлоп'як. Як весняна байга — змагання — в башкирів буває, то на трилітках його пускали. І коней він знав до кісточки.

Німецьке начальство спочатку комизилося, потім дивиться — парубійко непоказний, погодилося: нічого, думає, в такого не вийде. Так Іванко і потрапив до німця в підручні. Придивився до роботи, а сам собі думає — добре в німця коник виходить, тільки живим не пахне. Треба так примудритися, щоб коня на повнім бігу малювати. Так думає, а сам дурником прикидається, дивиться, як у німця добре кожна рисочка приходиться. Німець черево все погладжує та примовляє:

— Це є німецький ропота.

Минув так деякий час, Фуйко і каже по начальству:

— Пора цей хлопшик проба ставити,— а сам підморгує: от, мовляв, сміху буде. Начальство