Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

час спробую розшукати справжню зброю і пометикувати, яку найбільшу шкоду ми здатні заподіяти нашою безпечною магією?

Церемонно цмокнувши одна одну в щічку, порушниці спокою вирушили кожна у своїх справах. Дочка лицаря відшукала аркуш паперу, перо та чорнильницю і вирішила для початку скласти детальний опис усього, що вони поцупили з потаємної кімнати. Список вийшов переконливим:

а) килим-літак;

б) чудесний дастархан;

в) меч Секір-Башка-Карачун;

г) шапка-невидимка;

ґ) чоботи-скороходи;

д) посох для знаходження скарбів;

е) хустка, яка шукає в пустелі воду;

є) гребінець для перетворення вошей на перлини.

Були ще якісь книги, але їх дівчата не взяли, справедливо вважаючи, що чорнокнижників легко спіймати на гарячому. Залишилося вигадати, які капості можна вчинити з подібним «джентльменським набором»?

— Посох для скарбів нам зараз ні до чого, як і чарівний меч. Килим треба покласти біля розчиненого вікна: якщо вдасться зняти закляття з кордонів оази — ми на ньому полетимо. От шапку-невидимку та чоботи-скороходи краще носити при собі, можуть знадобитися в будь-яку хвилину. Хустка? Хіба що спробувати влаштувати невеличкий потоп. Гребінець… Їй-богу, навіть не знаю, куди його приткнути? Нехай полежить у кишені. Так, що ще?

Поміркувавши, мисливиця забарикадувала меблями всі вікна, і кімнату огорнула інтимна напівтемрява. Вона розуміла, що не в змозі обороняти весь палац, тому розраховувала гарненько укріпити ту башту, де вони з принцесою влаштували штаб повстання. Проникнути до них можна було лише гвинтовими сходами, а їх досить легко тримати під обстрілом. Був ще невеличкий оглядовий майданчик — його дівчина залишила відчиненим і поклала біля дверей килим на випадок непередбаченої втечі. Походивши палацом, вона переглянула зброю, що прикрашала стіни, і підібрала собі й подрузі легкі кольчужні сорочки, елегантні шоломи, круглі щити, вибрала по дві зручні шаблі, перетягла в кімнату всі списи, рогатини та алебарди, два східних луки та чотири сагайдаки різнокольорових стріл.

— Чи допоможе все це в боротьбі з чарівником? — уголос міркувала вона. — Малоймовірно. Якби нас атакували люди, то ми дали б належну відсіч. Хан іфритів навряд чи мандруватиме один, з ним напевне є почт, слуги й охорона. Та, власне, чого гадати? Коли прийдуть, тоді й подивимося, кого й чим бити!

* * *

Місяцелика принцеса в цей час туманила голову джинові, який саме намагався навести лад у палаці.

— А от скажи, Лю-ля-ке-Бабе, у твої обов’язки входить захищати нас від ворогів?

— Вай-дод! Які вороги, звідки?! Нашого хана всі так бояться, що ніхто не насмілиться навіть думати про те, аби підійти до оази.

— У пустелі вештаються розбійники, вони грабують каравани, отже, можуть спокуситися багатствами палацу.

— Розбійники можуть, — погодився джин. — У них розуму мало, а жадібності багато. Але не бійся, місяцелика, будь-кого, хто переступить межу оази, розірвуть звірі.

— Одного чи двох — так, але якщо ворогів буде багато, то твоїх звірів просто розстріляють з луків.

— На жаль… Твоя правда, о мудра принцесо. Чого ж ти хочеш?

— Небагато, — роблено позіхнула Гюль-Гюль. — Мені зовсім не до вподоби перспектива вийти за вашого Саюмбамбея, але потрапити до лап сповнених жадібності шулік пустелі — ще гірше! Я подумала, що у зв’язку з останніми подіями тобі варто було б трохи укріпити плац.

— Вах, вах, але ж ворогів немає!

— А раптом є?

— Та немає, кажу ж тобі, о невіруюча!

— На Аллаха покладайся, а верблюда прив’язуй, — повчально зазначила дочка султана. — Хто готовий до гіршого, впорається з кращим. Обережність — не боягузливість. Завбачливому поступається дорогою навіть янгол смерті Азраїл. Не можна ж чекати, поки смажений павич дзьобне тебе в…

— Досить, ти засипала мене прислів’ями! — заблагав джин. — Запевняю тебе, в обороні палацу немає необхідності. Не віриш? Зараз переконаєшся. Ходімо зі мною до потаємної кімнати і спитаємо вогняного демона — він знає все.

Пересмикнувши плечиками, принцеса пішла за джином. Але, спустившись у підземелля і побачивши те, що там залишилося, нещасний Лю-ля-ке-Баб забув, навіщо прийшов, і заволав на повний голос:

— Що ви тут накоїли, негідниці?!

— Нічого, — чарівно посміхнулася Гюль-Гюль.

— Ах, нічого?!! Нічого… нічого… ні-чо-го!!! — затрусився джин. — Де меблі?!

— Ми згодували їх демонові, а хіба нам забороняли? Ти ж нас не попередив, що цього робити не можна.

— Ні… — змушений був визнати джин. — Але… присягаюся шайтаном, хіба ви самі не могли здогадатися?!

— Що не заборонено, те дозволено, — парирувала принцеса.

— А… а де чарівні речі?

— Ми взяли їх погратися. З цього приводу теж не було прямих вказівок.

— Не було… — насупився Лю-ля-ке-Баб.

— От бачиш. Хіба господар казав тобі, що нам заборонено їх брати?

— Не казав.

— Тоді чого ти перереймаєшся? Якщо він не залишив чітких правил поведінки, то ми маємо право розважатися так, як нам захочеться, і ти за це не відповідаєш.

— Наче й так… але мені чомусь здається…

— Забудь! — заспокоїла Гюль-Гюль. — Давай з’ясуємо те, заради чого ти привів мене сюди. Гей, демоне, скажи, палацу хто-небудь загрожує?

— Ще й як! — хмикнув вогняний жебрак. — Але я не буду нічого говорити, поки мені не заплатять.

— Лю-ля-ке-Бабе, збігай по дрова.

Джин стривожено кивнув і зник. Повернувшись за чверть хвилини, він поклав у камін три здоровезних поліна. Довелося чекати, поки вогняний демон усе з’їсть.

— Ви питали про загрозу? Тож хай вам буде відомо, що за останні три дні загинули майже всі слуги шановного Саюмбамбея. Відьма Арзі-бі-бі з’їдена власними кішками, а вцілілі тварини розбіглися по пустелі. Вояків злого Хабібули перетворено на ховрахів разом з отаманом. Три брати-шакали лікують переламані кістки. Майже всі ракшаси мертві. Одного з чотирьох іфритів обернено на камінь і розбито на шматки. Караван вбивць наближається до оази хана.

— Якими ж могутніми повинні бути вороги, щоб знищити всі наші сили? — вражено ахнув джин.