Бодо Шефер - Пес на ім'я Мані

— Ото хитрунка! — захихотів Марсель, а Моніка показала йому язика.

— То це означає, що гроші я зможу повернути собі тільки у разі продажу фірми? — допитувалася я.

— Не зовсім так, — відповіла стара пані. — Може трапитися, що хтось захоче відкупити у тебе твої 10 %. Тоді ти матимеш право визначати ціну своєї частки. Припустимо, захочеш за неї 550 Ђ. Продавши за такою ціною свою частку у фірмі, швидко одержиш непоганий прибуток.

— То ліпше просити 1000 Ђ, — втрутилася Моніка.

— Логічно… — усміхнулась пані Козир. — Але є ризик, що ніхто не захоче платити такої ціни, і ти нічого не продаси. Купують лише тоді, коли сподіваються дорожче перепродати. Саме це щодня відбувається на біржі. Біржа — це місце зустрічі, де люди купують і продають частки участі у фірмах, щоразу сподіваючись, що в майбутньому хтось перекупить їх за вищу ціну.

— Але ж наперед ніхто нічого знати не може, — сумнівалась я.

— Твоя правда, — погодилась пані Козир. — Однак можливо передбачити, чи існують сприятливі передумови для підвищення вартості Марселевої фірми.

— Якщо вартість моєї фірми зросте, зростуть і ваші частки у ній, — визнав Марсель. — Розраховуючи на те, що вартість фірми і надалі буде зростати, можливий покупець заплатить за таких обставин ще більше грошей за ваші частки.

Я захоплено глянула на брата.

— Як швидко ти все схоплюєш!

— Молодець! — знову похвалила Марселя пані Козир. — Не кожному це легко вдається…

— Я, наприклад, нічогісінько не можу втямити, — запхикала Моніка.

— Саме це і є позитивом в акціях, — урочисто проголосила пані Козир. — Не конче засновувати власну фірму, достатньо купити частку у якійсь із тих, що вже існують, тобто акції фірми…

— Отже, на практиці я зможу за допомогою своїх грошей змусити інших працювати на мене? — зраділа Моніка.

Усе почуте ще не цілком переконало мене:

— А якщо ніхто не захоче викуповувати мої акції?

— Тоді доведеться тобі знижувати ціну доти, доки не знайдеться хтось, хто вважатиме її вигідною за будь-яких обставин на ринку. Покупці є завжди, питання лише в тому, яку ціну вони готові заплатити, — пояснила стара дама.

— То я можу ще й втратити свої гроші? — та‑ка перспектива щось мене не тішила.

— Правильно, — визнала пані Козир. — Але втрати можливі тільки під час продажу. Притримавши акції, ти зможеш у майбутньому знайти покупця, який побажає викласти за них більше грошенят.

— А я тим часом сидітиму без копійки в кишені? — здивувалась я.

— А ти тим часом отримуватимеш свої відсотки від прибутків фірми, — заперечила пані Козир. — Прибутки завжди розподіляються пропорційно до участі у фірмі. Це називається дивідендами.

— Тобто Марсель постійно повинен віддавати нам щось від свого заробітку? — повеселіла Моніка.

— Це робиться так: раз на рік підраховують, скільки прибутку одержала та чи інша фірма, а тоді вирішують, що робити з грішми. За якусь частку грошей можна, скажімо, купити нове обладнання, щоб підприємство працювало ще ліпше, іншу частку розподілити поміж усіма акціонерами.

— А хто визначає, куди підуть зароблені гроші? — поцікавилася Моніка.

— Усі, кому належать акції. Рішення приймають голосуванням, тобто більшістю голосів. Це називається зборами акціонерів, — розтлумачувала пані Козир.

— Мені до вподоби, що я не мушу сама вміти і знати усі тонкощі. Не те що Марсель… — зробила для себе висновок Моніка. — До того ж, своїми акціями я зможу заробляти не менше за нього. Геніально!

— Е ні, треба багато чого знати про діяльність фірми, — заперечила я і ще раз пробігла очима три критерії вигідного вкладання грошей. — Після всього, що ви нам тут розповіли, акції не видаються мені ані надто надійними, ані легкими для розуміння, ані доступними. Реально звучить лише другий пункт: висока ймовірність одержання прибутку.

— Лише у тому випадку, коли самостійно хочеш купити акції, — повчала пані Козир, — але ж можна цю справу доручити іншим.

— О, це вже для мене, — підхопила я. — Хто би міг зробити нам таку послугу?

— А це я вам поясню під час наступної зустрічі, — рішуче мовила пані Козир. — Сьогодні ми вже багато чого навчилися і навіть поклали гроші до банку. Наступного разу я розповім, як навіть маленька дитина може отримувати прибутки від акцій, нічого до пуття не знаючи про них.

Марсель не погодився з учителькою:

— Як розумний бізнесмен я не хотів би, щоб мої гроші надаремно лежали у банку. Відсотків не дочекаєшся…

— Це мені подобається! — засміялася стара па‑ні. — Ти й справді концентруєшся на одержанні прибутків. Тому тобі все вдається. Усе, на чому ми зосереджуємо свою увагу в житті, помножується…

— Отож, ми повинні негайно інвестувати наші гроші? — запитав мій братик.

— Ні! — заперечила пані Козир. — Не завжди слід квапитися з вкладанням грошей. Перш ніж інвестувати, вам треба більше довідатися про те, як це робиться. Насамперед я розповім вам про одну геніальну форму вкладення. А ще забезпечу вас відповідними інструкціями й документами. Існує можливість участі у фірмах, які полюбляють діти.

— Я люблю МcDonalds і Coca Cola! — миттю випалила я.

— А я — Tous’R’Us! — підхопила Моніка.

— Я вам покажу, як стати акціонерами ваших улюблених фірм, — загадково пообіцяла пані Козир.

Ми одностайно наполягали на зустрічі вже наступного дня. Однак пані Козир випросила собі кілька днів, щоб роздобути необхідні матеріали. Отож Фінансові Маги постановили зібратися за п’ять днів.

Промова

Одного дня до мене прийшла пані Гайнен. Ми розмовляли про мій виступ перед шкільним зібранням. Я дотримувалася думки, що всю промову, кожне слово, треба записати. Однак пані Гайнен мала більше досвіду і відрадила мене від цього, сказавши, що прочитана промова звучатиме кострубато і неприродно.

Отож ми обрали перший варіант, коли пані Гайнен ставитиме мені запитання, а я відповідатиму. Ми сформулювали запитання, я спробувала дати на кожне відповідь. Ото й усе.

Невблаганно наближалася субота, день шкільних урочистостей. Я щораз більше хвилювалася і навіть потайки бажала собі хвороби або ж відміни свята.

Ось настав ранок суботи. Уночі я майже не спала, до того ж, прокинулася надто рано. Час, здавалося, завмер на місці, я ж поволі впадала у паніку.

У голові не зосталося жодної чіткої думки, за сніданком шматок не ліз до горла.

Те, що мене очікувало, було справжнім божевіллям. Навіщо я дозволила себе вмовити? Певно, на ту мить втратила здоровий глузд! Мені всюди нездужалося, і тут зле, і там недобре — справжня революція в животі! Я перебувала на межі зриву…

Раптом до мене, метляючи хвостом, притулився Мані.

— І ти мені нічим не зарадиш, — зітхнула я. —

Сама ж ту кашу заварила… Я ще ніколи не виголошувала промов, а тепер доведеться виступати перед кількома сотнями людей.

Я несподівано зауважила, що Мані тримає щось у зубах. То був мій журнал досягнень.

— Дуже мило з твого боку, Мані, але не зараз, — сказала я, енергійно стріпнувши головою. — Я ні на чому не можу зосередитись.

Мані не відступав, вимогливо дивився мені у вічі з журналом у пащеці. Роздратована, я відштовхнула його. Мані спритно вивернувся і поклав зшиток мені на коліна. Коли я захотіла відкласти журнал набік, він голосно двічі гавкнув.

Сама того не бажаючи, я засміялася, і мені відразу стало легше на душі. Я розгорнула журнал, мимоволі згадавши, що відбулося під час нашої останньої «розмови». Тоді, погортавши