Олексій Михайлович Волков - День відбуття

не дурень. По ньому, власне, видно. Та взагалі, хлопці з тих, що могли б жити ще веселіше, але не знають, як це зробити.

— Зрозуміло, — погодився Сергій.

— А як ти? Як твоя нога?

— Стерпно. Не найгірше, скажімо так.

— Радий за тебе. А це правда, що сама мадам тобі ногу поламала? Я взагалі думав, що тебе неможливо вивести з ладу, а тут…

— Звідки така інформація? — похмуро запитав Сергій.

Подібні запитання настрою не додавали.

— А їхній охоронець щось таке казав, — пояснив Тализін.

— Ринат?

— Він.

— Можеш передати йому, що язик у нього, наче в баби.

— Ліпше сам передаси, коли видужаєш, — дипломатично запропонував Валерій.

— Гаразд. Ну, що ж… Бажаю тобі приємної прогулянки. Слухай, — Сергій сам здивувався цьому запитанню, — а хто такий е-е… Джимі Патерсон? Тьху, тобто Джеремі Патерсон, ти не знаєш?

— Хто? — не зрозумів Тализін.

— Джеремі Патерсон.

— Не чув про такого. А чому ти питаєш?

— Ну, ти ж у нас ерудит, ходяча енциклопедія! — Сергій не відмовив собі у задоволенні ущипнути приятеля за запитання стосовно власної ноги. — Друзь, словом, місцевого масштабу…

— Не знаю, — пробурмотів Валерій, риючись, очевидно, у власній пам’яті. — А з якої це опери?

— Автор книги однієї.

— Про що?

— Не знаю, не по нашому написано. Англійською. Конкретна така книжка. Приблизно тридцять на двадцять сантиметрів і завтовшки сантиметрів з десять.

— Справжній костоломський підхід до оцінки книги, — зауважив Тализін. — Сказав би зразу: вдариш по голові — вб’єш. Не знаю. Не пригадую, щоб чув таке ім’я. А що?

— Та так просто… — відмахнувся Сергій. — Ну, гаразд. Щасливо тобі. Повернетеся — зателефонуй.

— Обов’язково, — пообіцяв Валерій. — І не тільки. З мене ж могорич за «працевлаштування»…

Не помітивши особливого піднесення настрою після розмови, Сергій повернувся до кімнати і впав у ліжко. Коліно знову почало скиміти.

Ось так. Мине тиждень, він підправить ногу і піде далі заробляти на життя чим уміє. А потім якось отримає-таки цей диплом, залишилося небагато. А потім, скоріш за все, сяде у свою «вісімку» і забереться з цього остогидлого за п’ять років міста, де він нікому не потрібний, під три чорти. Куди — він поки що не знав.

Саме над цим і думав Сергій, дихаючи у ковдру, натягнуту майже на ніс, коли несподівано почув з коридору звук, який примусив його здригнутися. Останнім часом його доводилося чути регулярно, майже щодня. Так могли цокотіти лише кігті пса по керамічній плитці підлоги. Миттю скочивши на здорову ногу, Сергій глянув у вікно. Під гуртожитком стояла червона «ауді» Гайдукевича. Не розуміючи, що з ним коїться, Сергій знову впав у ліжко і заліз під ковдру. Кроків чути не було, тільки кігті. Пес прогулявся по всьому блоку і таки повернувся до його дверей. Почувся обережний стукіт. Він уже знав, хто з’явиться зараз в отворі дверей, і разом з тим не вірив.

— Можна, — сказав Сергій.

Двері повільно розчинилися, і він побачив на порозі красеня-добермана з настовбурченими вухами. Юлія стояла поруч, тримаючи його за ремінець. На ній була коротка легка куртка поверх м’якого светра сірого коліру, джинси в обтяжку та м’які спортивні чобітки. Тому й не чути було за дверима кроків. Не вигадавши нічого кращого, Сергій так і залишився лежати, відкинувши лише ковдру до грудей.

Вона увійшла до кімнати, зачинивши двері, і звеліла псові:

— Акбар, місце!

Доберман, звільнений від ремінця, понюхав двері і слухняно розлігся, перегородивши прохід. Тільки після цього Юлія підійшла і сіла на край його ліжка.

— Привіт! Ну, як ти?

— Нормально, — відповів Сергій, дивлячись у простір.

— Вибач, я не могла провідати тебе вчора.

Вона подивилася йому в очі, шукаючи, як здалося Сергієві, сліди образи, якої на його власний подив, залишалося ще достатньо. Тому він відвів погляд. Вона зрозуміла.

— Я справді не могла, — сказала Юлія, торкнувшись його руки. — Чесне слово. Не дивися так, прошу тебе… Правда, не могла.

— Не переймайся, — заспокоїв її Сергій. — Я і не претендував на твої відвідини, хоча за те, що прийшла, дякую. Як іде підготовка? Нічого не змінилося?

— Нічого. Все готове. Завтра о першій виїжджаємо. Приходив твій товариш, все подивився, перевірив. Казав, що все гаразд. Він такий смішний!

— Він дуже розумна і порядна людина, гідна поваги більше, ніж, скажімо, я.

— Я знаю, що ти скромна людина, — сказала Юлія, продовжуючи дивитися на нього. — Тому про таке дозволь судити мені. Ти вартий. І не тільки поваги.

Запала ніякова пауза. Сергій аж розгубився від цієї на перший погляд безсторонньої фрази. Що вона хотіла сказати цим?

— Болить нога? — запитала Юлія, дивлячись тепер уже в підлогу.

— Зовсім не болить. Тільки якщо ходити… Але це мине. Я боявся, що травма серйозніша. Та, гадаю, за тиждень буду у формі. А тобі якраз цей вимушений відпочинок піде на користь, адже в нас надто щільний графік — майже як у олімпійської збірної.

Погоджуючись, вона кивнула головою. Тільки тепер Сергій помітив на ній косметику — під час занять Юля нею практично не користувалася. Він ніяково замовк. Вона також мовчала, дивлячись убік. Чомусь його переслідувало враження, що вона чимсь стурбована. Чимсь більшим, ніж його травмована нога.

— Є якісь проблеми? — запитав Сергій.

Вона наче прокинулась і глянула на нього.

— Жодних проблем. Ти знаєш, я прийшла не тільки поцікавитися твоїм здоров’ям, а й попрощатися з тобою у старому році. До нового вже не побачимося. Бажаю тобі бути у ньому здоровим, щасливим та багатим.

— Дякую, — сказав Сергій. — Гарні побажання. Якраз те, чого мені бракує. От тільки не знаю, що Побажати тобі у відповідь, адже все це в тебе вже є…