Алла Сєрова - Подвійне дно

що ти кажеш. А потім ваше весілля, її щасливе обличчя, ти поряд з нею. А потім я ще чотири роки сиділа з нею в одній аудиторії, навіть віталася з нею, говорила про щось, вона мала нахабство позичати в мене конспекти… їй наче подобалось постійно мелькати в мене перед очима. Що я тоді відчувала, ти знаєш? Ти знаєш, як мені було ночами, коли я думала, що ось зараз, в цю саму хвилину ти кохаєшся з нею і шепочеш їй те, що колись — тільки мені? Як мені було, га, Стасю?

— Але ти… Ти сприйняла все так спокійно…

— Спокійно? А що я мала робити? Битися в істериці, щоб мене всі жаліли, а потай зловтішалися? Я мала ще цим принизити себе, мені було не досить того, що ти принизив мене своєю зрадою? Що ти можеш знати про мене, Стасю? Ти ніколи й не знав, що я відчуваю. Тебе це, зрештою, не цікавило. Але будь певен: з того часу я вже нічого не відчуваю. Все вигоріло, я просто розучилась відчувати. Я вже не вмію ні ненавидіти, ні любити, ні навіть зневажати. Мені все байдуже. Життя триває навіщось, і я доживу його так, як воно йде. А потім помру. Ми всі колись помремо, і що з того? Може, це єдино правильна позиція?

— Лізо; послухай…

— Я втомилась, Стасю. Йди собі, будь ласка.

Наші очі зустрічаються і він поволі блідне. Може, хоч зараз він зрозуміє?

— Лізо-Елізо, це не ти. Це не твої очі, Лізо!

— Тепер — мої.

— Послухай, ти хвора. Давай, поїдемо до мене, ти відпочинеш, прийдеш до тями, я запрошу лікаря, хай огляне тебе, ти ж зовсім виснажена.

Він говорить це скоромовкою, може, боїться, що я переб’ю його монолог, та мені не хочеться слухати його. Я просто обминаю його і йду своєю дорогою — на вихід із цвинтаря. Кляті мужики, і чому їм завжди кортить з’ясовувати стосунки в найбільш непідходящий час? Стасю, зрозумій нарешті: тієї Лізи вже давно нема. Вона зникла, померла від горя — чи ще від чогось. А мені ти байдужий і чужий. Невже це так важко зрозуміти? Та мабуть, коли Він розподіляв здоровий глузд, чоловікам, бідолахам, залишилось зовсім мало.

— Я чекаю на вас. — Огієнко підводиться з лавки. — Я відвезу вас додому, не заперечуєте? Де ж це ваш приятель, чому не опікується вами?

— Рудий на чергуванні. А я здатна подбати про себе сама, і Рудий це чудово знає.

— Сідайте, відвезу вас додому. Жінка не повинна бути такою впертою. Ви хоч інколи буваєте в доброму гуморі?

— Не розумію, що ви від мене хочете.

— Ви ніколи не посміхаєтесь.

— Іноді я навіть сміюсь. Та сьогодні мені якось зле, мабуть, на погоду.

Я сідаю в салон розбитого білого «Запорожця». Цей мотлох давно вже час викинути на звалище, та, як не дивно, він іще їздить. Щоправда, в салоні смердить бензином, масними ганчірками і недопалками, та відстань, що відділяє мене від дому, поволі меншає. Я чомусь страшенно втомлена, хочу спати. Добре, що мені дали на роботі три дні відпустки.

— Я зібрав на вас досьє, знаєте? — Огієнко скоса позирає на мене. — Там виявилось багато цікавого. У вас дивовижна доля!

— Я все про себе знаю, лейтенанте.

— Мене звати Олесь. Що ви так офіційно?

— Гадаю, це не має значення. Я не збираюсь мати з вами неофіційні стосунки. І не треба переказувати мені мою біографію, я в ній орієнтуюсь не гірше за вас.

— Можливо. — Огієнко якось дивно дивиться на мене. — А чи знаєте ви, що ваш колишній коханий, Стас Дорошенко — один з місцевих кримінальних босів? І чи відомо вам, що він підозрюється у…

— Мені це не цікаво. Я не маю до нього жодного стосунку.

— Гаразд, ми до цього ще повернемось. Але тепер я знаю, чому ви так упереджено ставитесь до мене. Я знаю про вашого приятеля з Березані. Я знаю, що з ним сталося.

— Я теж знаю.

— Розумію ваші почуття. Власне, таке трапляється, визнаю. Аж надто часто трапляється, на жаль. А чи відомо вам, що ті двоє, що вбили вашого приятеля, через рік померли? І який збіг! Вони померли такою самою смертю, як і ваш приятель. Їх обох було забито до смерті, упродовж однієї ночі. Вбивць так і не знайшли.

— Це я теж знаю. І мені їх зовсім не шкода.

— Так, бо вас і ваших друзів звинувачували у цьому вбивстві. Єдиним вашим алібі стали свідчення громадянки Петрової. Це вам відомо? І їй повірили, бо в неї не було жодних підстав вигороджувати вас, Елізо. В документах інтернату зафіксовано, що ваші стосунки з нею завжди були відверто ворожими.

— Навіщо ви мені все це кажете?

Танька не продала нас. Вона дивилась мені в очі і брехала слідчому. Вона ненавиділа мене, та змушена була брехати слідчому, і від цього ще більше ненавиділа мене. Та вона нас не продала. Старий таки недарма прожив своє життя.

— Я хочу розібратись у цій темній історії.

— Я не вбивала Сашка і нікого не наймала для цього.

— Я не про те. Що ви його не вбивали, це для мене аксіома. Ви надто розумна для такої дурниці. Але з ким сплутали вашого сусіду?

— Я ще раз вам кажу: я не знаю.

— А я думаю, що знаєте. Послухайте, Лізо, ви мені дуже симпатичні. І я не хотів би, щоб з вами щось трапилось. Щось погане. Я ще маю надію, що зможу стати вам другом.

— Тільки коли спекаєтесь своїх погонів. Та й то навряд.

— Я вам такий неприємний?

— Ні. Не в цьому справа. Зрозумійте, лейтенанте, одну просту річ: я не здатна ні на які стосунки. Я не потерплю поряд нікого, хто претендує на якісь мої почуття чи емоції. Я просто живу, але якби мені сказали, що завтра настане кінець світу, але я можу цьому перешкодити, просто поворухнувши пальцем, я б затисла руки в кулаки.

— Я починаю розуміти…

— Отож, дякую, що підвезли. Це було дуже мило з вашого боку, правда. Але вам, з вашою зовнішністю і обходженням, зовсім неважко буде знайти іншу, повноцінну жінку. Зробіть це.

— Це через Стаса Дорошенка? Так?

— Прощавайте, лейтенанте.

Я не збираюсь вести з тобою задушевні бесіди. Я нікого не впущу до себе. На дверцятах замок, нікого нема вдома — оце так для всіх. Ну, може, Рудий… Та він все розуміє і без ідіотських розмов.

— Лізо, я щодо меблів…

Матвіївна чигала на