Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

Запам'ятай, маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.

— Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.

— От хай мене уб'є золотий хрест, — била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, — коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище геєни огненної.

— I там, кажуть, матушко, є люди!

— Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!

— Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? — смиренно питає Мар'яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.

— Революцiонерка! — нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: — Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...

А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив.

"Так от хто менi зможе пособити — знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?" — веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом.

— Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, — нарештi каже Петро i виймає з кишенi свою єдину цяцьку — кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.

Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, — весною вона з ревiнням нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку — ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в'юн, i знову спить.

А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте — прокинулась вода i дмухає в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i чогось схлипує собi.

Обминувши в долинцi пiзнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину — зрадiєш i пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею i людей, i своїх онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентiєвого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлучається зi своїми дрiбнятами, навiть їде з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа.

На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п'яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячої голови не напивай.

Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:

— Діду Терентiю, дайте коника!

— А батога не хочеш? — обертається до мене пропечений вогнем i сонцем гончар.

— А батога не хочу, — смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. — Дасте, дiду?

— Пiдрости трохи.

— Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.

— Справдi казав торiк? — хитрує старий. — Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.

— Пособлю, ще й як!

— Тодi приходь завтра.

— А коника — сьогоднi?

— Теж завтра.

— I де ви будете стояти?

— На Королевщинi. Може, пiдвезти? — запрошує на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.

— Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.

— Хазяйська дитина.

— А ви думаєте!

Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях