Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

й ворожками годі було дійти до ладу. Даром полковники приказували козакам гнати їх від себе. Вони, як тільки військо розтаборилося, хоч би й на короткий постій, з'являлися біля вогнищ, ніби сонні привиди, і, непрошені, починали свої диявольські куншти. А найгірше, що всі чомуcьто дуже таємно й незрозуміле висловлювалися, ніби цілої правди сказати не хотіли. Чи з води, з вугля, із зерен, з карт або з рук ворожили, вривали нараз своє віщування і, загулюючи очі або знімаючи їх на мутне, замрачене небо, шептали: "Боже, змилосердися над нами!"

Козаки були невиспані, бо вночі з 9 на 10 мало хто й клався. Одно, що лаштувалися в похід, а друге, що ворожбам ось тим не було кінця. Деякі сотники, вертаючи від Векли з прощання, заходили до своїх сотень і проганяли прислужників чорта, грозячи, що гетьман велить їх палити на кострах, як відьом і відьмаків. Але й це небагато на що здалося, хіба що кількох царських шпигів, поперебираних за старців, розобличили і покарали на місці. Але це ще гірше настроювало табір, ще грізніше і непевніше робилося в ньому. Козаки почували себе, ніби гілляки, відрубані від рідного пня, і ніби п'яте колесо в тому возі, на якому сидів король Карло. Це й бентежило Мазепиних людей, що не знали вони, куди їх гетьман провадить, розуміючи тільки те, що не до царя, а проти нього.

Всі прикмети вказували на те, що знову переходитимуть Десну, а такі переходи вважали вони недоладними, бо коли раз переправилися, то чого ж тоді вертати?

Нікому й на гадку не приходило, що воякові треба слухати приказів свого вожда, хоч шведські вояки давали нашим чудовий примір такого послуху.

Аж ранком дня 10 листопада заграли сурми, вдарили тулумбаси, сотенні старшини вискочили із своїх кватир лаштувати свої сотні, а тоді й полкове начальство стало сотні порядкувати в полки й готовити в похід.

Цілі Гірки й дооколичні села вилягли із своїх хат, діти вилазили на плоти, як воробці, жінки підпирали собою ворота і хитали головами:

— Куди ж ви, соколи наші, відлітаєте від нас?

— У вирій, матусю, у вирій.

— Та чого ж ви так забарилися з тим відлетом аж до зими?

— Бо жаль було розставатися з вами.

— Ой, жалю ж ти наш! На кого ж ви нас, сиріт безталанних, оставляєте?

— На ласку Божу, матусю, на провидіння його...

І скрипіли ворота, ніби й вони плакали за козаками. А старі діди з люльками в ротах, обтулюючися кожухами, підкручували сивий вус.

— Не так-то ми виступали колись. Де-де-де! За Виговським під Конотопи народ лавою пер, а що за старого Хмеля — Боже ти мій!

— Та що ви, батьку, теперішні часи до колишніх рівняєте — де-де-де!

— Правда...

І мовкли, сумно дивуючися, як то мало тепер війська біля гетьмана остало. Гей, коли б так півкопи літ з їх похилених плечей зняти!.. Коли б так!

А дівчата, ті вже за слізьми й світа Божого не бачили. Коротко зналися, а прощаються, може, навіки. Підуть свої, а нахлинуть вороги. Свій як не заплаче, так хоч і скривиться, а чужому твої сльози — рівно що глухому музика.

— Та чого ти, дівко, ревеш, — приговорював козак до своєї. — Сорока з плота, а десять на пліт. На вас все охотники знайдуться.

— Але які?.. Я московських зателепів не хочу... — і ридала, як за покійником.

Якийсь не старий ще, але вже товстелезний козарлюга у вітром підшитій свитині майталасився на сухоребру шкапину і підспівував скрипливим голосом:

Коли б не та горілиця,

Не тая сивуха,

Не позбувся б я так скоро

Свойого кожуха!

— Потерпи, літо за плечима, — потішав його товариш.

— Прийде літо, буде розмаїте, — відповідав той. А Мручко на свою сотню гукав невпинно:

— Поспивалися, як белі, позгривалися, як турецькі святі, і воюй же тут з такою армією! А пси б вам марша грали, скотарі перекопськії, грубники саратськії, аргатами черкеськії, суньтеся уже раз в тії кульбаки, бо терпцю чесному козакові не стає дивитися на таких мамулів!

Сурми грали чимраз зичніше: "В похід! У похід!"

Зажурилась Україна, що нігде прожити.

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

Гей, що малих витоптала, старих порубала,

Та ще наша Україна вовік не пропала.

Та ще наша Україна не пропаде й нині,

Хоч її пошматували на дві половині.

А що одна половина москалям кориться,

А що друга, ніби чайка, над дітками в'ється.

Повій, вітре, повій, буйний, з великого лугу

Москалеві на погибіль, а нам на потугу...

Гей!

Сумним гомоном відбивалася пісня Мручкової сотні від білих стін гірецьких загород.

Та ще одна сотня не проспівала своєї, як друга починала веселої:

Ой їхав, їхав, їхав,

Чом до мене не заїхав;

В мене сіни, в мене хата,

В мене курка пелехата.

Перед хатою калюжа,

Бо робити я недужа;

Якби скрипки і цимбали,

То б то ніжки поскакали...

Ой!

Перед господою Векли стояли дві дівчини, гарні, як мальовані. Сама Векла крізь вікно визирала, чорнобрива, повновида, але не всміхнена, а сумовита. Побачивши знайомих сотників, вискочила на ворота з розструханом старого меду, дівчата принесли чарки, сповняли їх огнистим питвом і знайомим на коня підносили:

— На потугу вам, панове! — кликала Векла. — Щоб рука в бою не обімліла.

— Спасибі. Оставайтеся з Богом, не поминайте злом! Нараз одна з дівчат захиталася, замахала руками, як крилами підстрелена птаха, пустила чарку і повалилася поміть головою на поріг.

Векла кинулася до неї, — сотники наздоганяли своїх сотень.

На вигоні козацькі полки задержалися. Наближалися шведи, котрих треба було пустити наперед — вони ж гості!

Здалеку чути було ритмічний стук підков і глухий тупіт чобіт, далекий гуркіт коліс і скрип повозів по всовганім снігу.

Все те зливалося у многозвучний шум і галасливий гук, ніби надточувалася повінь або надлітав гураган.

Козацькі полки порядкувалися воєнним ладом, щоб не показати себе перед шведами безладною купою і зборищем людським, несвідомим військового строю. Нелегко приходилося