Володимир Кирилович Малик - Горить свіча

людей не видно було води. А бродники галицькі прийшли по Дністру на двох тисячах човнів і піднялися по Дніпру до Хортиці, де також був брід на бистрині. І прибули сюди татарські передові загони, щоб подивитися на руські човни і руських воїнів.

Руські стрільці напали і перемогли їх і йшли за ними вісім днів аж до ріки Калки, поки не зустрілися з татарськими сторожовими загонами. Тоді наказав Мстислав Мстиславич Данилові та іншим молодшим князям атакувати татар. А іншим, найстаршим, князям — Мстиславу Київському та Мстиславу Чернігівському — нічого не сказав, бо між ним і тими князями була давня ворожда. І ті, нічого не знаючи, залишилися стояти на місці.

Так із-за князівських незгод була роз'єднана руська сила. А була вона не мала. Великий князь київський Мстислав Романович наказав полічити всіх воїнів, коли князі зібралися на пониззі Дніпра, і вийшло небувале, неймовірно велике число — сто три тисячі. Відколи стояла під сонцем Руська земля, вона ніколи ще не збирала такої кількості ратних людей. А ще ж половці обіцяли виставити п'ятдесят тисяч вершників.

Зійшлися супротивні полки. І були січа люта. Добре пам'ятає князь Данило, ніби це було вчора, своїх сподвижників, витязів волинських, бо був він тоді князем володимирським, Семена Олюєвича і Василька Гавриловича. Ударили вони втрьох і погнали татар, побиваючи їх. А за Данилом кинулись інші князі — Мстислав Німий, і Олег Курський, і бродники галицькі з боярами Юрієм Домажиричем та Держикраєм Владиславичем. Тут він, Данило, був поранений списом у груди, та, будучи молодим, незвичайно дужим та хоробрим, спочатку не помітив цього. Був поранений також і Василько Гаврилович.

Тим часом підійшли головні сили хана Джучі та Субедей-багатура і вдарили на половців, і ті, рятуючись, кинулися тікати і роз'єднали галицько-волинські полки. Хмари стріл сипонули на них, так що затьмили сонце. Падали люди, падали коні, придавлюючи собою верхівців, і не стало ніякої змоги пробиватися далі вперед. І з цієї миті почали русичі відступати, а потім і тікати — аж до Дніпра.

Добре пам'ятає князь Данило, що раптом, тікаючи, відчув велику спрагу і слабість у всьому тілі. І нахилився до струмка, щоб напитися, і побачив як із його грудей у воду упали червоні краплини. Тут він зрозумів, що поранений…

Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русі. Лише кожен десятий воїн добрався до Дніпра, а звідти додому. Татари наздоганяли втікачів і нещадно рубали, забираючи коней, зброю та одяг. Потім вогненним смерчем прокотилися по південних окраїнах руських земель, дійшовши мало не до Чернігова.

Ще страшнішою була доля київських та чернігівських полків Мстислава Київського та Мстислава Чернігівського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не сповістив про початок битви. Ці полки стояли окремо, на кам'янистому правому березі Калки, і дізналися про початок битви тільки тоді, коли почули вдалині шум, крики, тупіт та іржання коней, брязкіт мечів. Спочатку ніхто нічого не міг зрозуміти. Що сталося? Хто на кого напав? Татари на русичів чи русичі на татар? Потім від Мстислава Удалого прискакав гонець з проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половці не втрималися, почали відступати і розладнали галицькі та волинські полки. Розгнівався великий князь на Мстислава Удалого і довго вагався — допомагати йому чи не допомагати? Деякі молодші князі і воєводи без дозволу великого князя кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович… Бачачи це, Мстислав Романович нарешті дав наказ перейти Калку і вступити в бій. Та було пізно. Татари вже встигли розгромити половців і зім'яти, розбити полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався загальний відступ, що скоро переріс у безладну втечу.

Тепер Мстиславу Романовичу потрібно було думати не про те, як допомогти галичанам, волинянам та половцям, а як урятувати своїх киян та чернігівців. І він відвів свої війська за Калку, на старе місце, і тут поспіхом поставив табір — обніс його камінням та частоколом. Три дні тривала оборона, люди знемагали від ран та спраги, від пекучого сонця. Розуміючи, що довго протриматися не пощастить, великий князь послав до татарських воєвод Черкана та Тешкана, а особливо до воєводи донських бродників Плоскині довірених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово, що нікого не уб'ють, а випустять усіх за викуп. Повіривши його облудним словам, русичі вийшли з табору. І тоді кочовики накинулися на них з усіх боків і всіх до одного перебили, а князів та воєвод поклали на землю, покрили дошками і на тому помості бенкетували доти, доки нещасні полоненики там сконали.

Калка[44]! Коротке колюче слово, що буде вічно ятрити серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова річечка, притока Кальміуса! Ти могла б стати місцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний і розумний вождь, що зібрав би все військо в один кулак. Могла б! Але не стала — через нерозум, через князівські незгоди та чвари, заздрість та роз'єднання… Натомість стала нашою неславою, нашою мукою і непоправною втратою — спільною могилою для тисяч і тисяч руських витязів…

Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда між якими привела до роз'єднання війська? Половці, що кинулися тікати від першого натиску татар і розладнали стрій галицько-волинських полків? Чи й він сам та інші молодші князі, які могли сказати своє слово і наполягти на об'єднанні, але не сказали і не наполягли?

Може, коли б вони тоді на Калці винищили військо хана Джучі, — а така можливість була, — то тепер не прийшов би і не погромив Рязанської та Суздальської земель його син Батий, не тікали б звідти в Галичину та на Волинь тисячі втікачів — бояр, ремісників, смердів? Може…

Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.

Данило викинув наперед руки — пішов йому назустріч.

— Брата! Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім — твій дім. Ти сам? А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена? Де твої домочадці?

— Я так поспішав, що залишив їх на півдорозі з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зі мною лише боярин Федір, мій духівник Іван та невеликий почет.

Вони почоломкалися. Данило запросив князя сідати.

— Спасибі, брате, — розправив сиві вуса Михайло Всеволодович. — Я теж радий, що дістався до тебе. Хоча між нами було всього — і доброго, і злого, я думаю, ти не пам'ятатимеш зла, як і я його не пам'ятаю, і допоможеш нам у нашій біді.

— Що ж трапилося, брате? Кажи!

Михайло Всеволодович підняв